У серці Крим…

Брама Сходу: Золоті сторінки кримськотатарської поезії у перекладі Миколи Мірошниченка з додатком статей про її творців / Передм.Ю.Кандима. — К.: Голов.спеціаліз.ред.літ.мовами нац.меншин України, 2004. — 192 с.: іл.; портр.

У заголовок розмови я виніс назву вірша кримськотатарського поета Шер’яна Алі, а стосується вона як поетів, що представлені у анонсованій антології, так і перекладача Миколи Мірошниченка. Гадаю, без цього тандему — поети–перекладач, — не було би цієї книжки. До речі, це вже друга антологія, підготовлена Миколою Мірошниченком разом зі своїм другом, кримськотатарським поетом Юнусом Кандимом (1959–2005), що так передчасно покинув сей світ ранньою весною 2005 року. Перша — “Окрушини сонця” вийшла 2003 року в тому ж самому видавництві двома мовами — кримськотатарською та українською, у ній була представлена кримськотатарська поезія в українських перекладах за вісім століть (ХІІІ — ХХ). “Брама Сходу” — як заявлено в анотації, — це золоті сторінки кримськотатарської поезії тільки в перекладах Миколи Мірошниченка.

Гадаю, таку трудну роботу, — а переклад художнього тексту, тим більше поетичного, з будь–якої мови на українську (і навпаки) є справою архіскладною, — могла зробити людина, захоплена культурною спадщиною того чи іншого народу. Зрештою, це захоплення  приходить через пізнання, але так чи інакше без нього, захоплення, не обійтись. А воно помітне у цій антології і через відбір поетичних текстів, і через відбір авторів, і через авторські нариси про кримськотатарських поетів, і через поліграфічне оформлення (просте, але зі смаком).

Особисто я для себе відкриваю величезний материк. Відкриваю і захоплююся ним. Поезія — це і почуття, і пізнання, це також історія відтворена в статичних картинах, образах, пейзажах. Це колорит мови, культури; це запах степу, моря, повітря … По великому рахунку не має значення час і епоха, в якій жив і творив поет. Мають значення слова і почуття, які прорвали оболонку часу і простору, залишаючись пам’ятником вічної любові до своєї землі, до Жінки і до Бога. Любови і вдячності, любови і поваги, любови і мудрості.

Тут всі поети сучасники — Сейфі Сараїй і Мевля Кади Мухсін, Лейля Бікеч і Мустафа Рахмій, Номан Челебіджихан і Юнус Теміркая, Шер’ян Алі і  Шакір Селім, Юнус Кандим і Таїр Керім … Тут немає абстрактного експериментування і змістового чи формального епатажу. Тут відсутнє бажання когось здивувати. Тут все виважено, десь канонічно (на формальному і змістовому рівнях), але з тією мірою поетичної гри, за якою вчувається високе і майстерне володіння поетичним словом. Тут усі поетичні твори сповнені здивування, того невловимого чару, який найпростішим і найбуденнішим здавалося б речам надає (сповнює) магії поезії.

Я свідомо не зупиняюся на конкретиці іменній чи текстовій. І те, й інше тут присутнє і відчутне. Мені ж ідеться про саму ауру, енергетику цієї Антології, яка випромінює навколо себе почуття вічне і незбагненне, — почуття великої закоханості у світ, названий і уречевлений, вигаданий і опоетизований Людиною. Це таке глибоке проникнення в душу народу, яке не викликає іншого почуття, крім любови і вдячності. У цьому велика заслуга Миколи Мірошниченка, який зумів цей інший світ зробити близьким і майже рідним…

м.Івано–Франківськ

Євген БАРАН

Share


Написати коментар