З літературної історії Косівщини

Ігор Пелипейко
Народився 1928 року в с.Дмитровичах на Берестейщині. В 1952 році закінчив ЧДУ. З 1993 року – заслужений працівник освіти. Співголова Першої Міжнародної конференції «Проблеми Гуцульщини» (1993). Автор близько 450 статей у періодичних виданнях. Автор 15 матеріалів в «Історії Гуцульщини» за ред. М. Домашевського (тт.  V-VІ). Автор окремих книг:  путівників: “Косів-Верховина” (1972), “Косов” (1983), довідників “Населені пункти Косівщини” (1995), “Гуцульщина в літературі” (1997), “Пам’ятки природи Косівщини” (1997), “Косів: люди і долі” (2001); у співавторстві з Петром Арсеничем  “Дослідники та краєзнавці Гуцульщини” (2002); посібників з краєзнавства для шкіл, – “Плай” (1996), “Мій рідний край” (1998), “Флояра” (2000).

З літературної історії Косівщини (кінець ХІХ-ХХ століття)

Літературні сноби можуть презирливо скривитися: Косів і література? То ж не Львів, не Станиславів, не Коломия навіть, де й  письменники мешкали, і книжки друкувалися, й усілякі часописи видавалися!  Ще й читачі знаходилися в немалій кількості й критики час від часу з’являлися. Тобто були практично всі складники того суспільно-мистецького явища, яке називається літературою. А в Косові, чи, властиво, на Косівщині, було лише одне, але, певно, найголовніше: чи то природна чи то метафізична атмосфера, а чи комбінація обох, що випромінювала якусь творчу еманацію – і мистецьку загалом, і літературну, зосібна. Недарма ж один журналіст і письменник (у 60-х роках минулого століття), помандрувавши Косівщиною, назвав її «землею поетів».
Але тут треба дати визначення, що ж це  слово  «Косівщина» позначає. Сьогодні під ним розуміють адміністративну територію – Косівський район. Перенесемо це значення на другу половину ХІХ – початок ХХ століття. Щоправда, тоді був не район, а повіт, столицею якого іменувався Косів від 1867 року. Повіт обіймав терени теперішнього Косівського та Верховинського районів, отже, майже всю Галицьку Гуцульщину. Окремий Косівський район утворено щойно в лютому 1940 року. Говорячи про Косівщину тих часів, маємо на увазі й тогочасну територію.

Без сумніву, першим косівським письменником-автохтоном був Михайло Павлик. Цьогоріч минає 150 років від дня його народження (17 вересня), а в 2005 році – 90-річчя від дня його смерті (26 січня). Час цілком достатній, щоб належним чином оцінити цю небуденну людину як громадсько-політичного діяча, і як письменника. Досі цього не зроблено. У совєтські часи з нього робили «борця проти  буржуазного націоналізму», тепер, зизом, поглядають на нього як на соціаліста. Очевидно, не чітко розрізняють соціалізм як прагнення досягти соціальної справедливості і соціалізм як політичну утопічну доктрину. А це дві дуже різні речі. М. Павлик був гарячим прибічником соціалізму саме в першому розумінні.  А хто з порядних людей не був його однодумцем? Не лише Бачинський, Грушевський, Петлюра, а й вожді ОУН-УПА «грішили»  соціалізмом у розумінні невпинного обстоювання громадянських, економічних, національних прав кожної людини незалежно від її суспільного становища. Але то інша тема. Що ж до літературної спадщини М.Павлика, то його прозові твори «Вихора», «Марко Куликів», «Пропащий чоловік», «Ребенщукова Тетяна» належать до найкращих зразків критичного реалізму в нашій літературі. До того ж вони показують нам суспільне й особисте життя, побут, психологію наших предків середини ХІХ століття і є унікальними художніми документами Косівщини того часу. На жаль, у Павлика й досі не знайшлося продовжувачів косівського побутописання. Хіба що ленінградський письменник Геогрій Холопов який написав декілька оповідань на матеріалі життя косівських міщан – це було аж через століття після Павликових повістей та оповідань (1970-1974).

Михайло Павлик досі  належно не поцінований і не пошанований у Косові. Є, щоправда, вулиця його імені, (придатна  для аматорів екстремальних прогулянок) та гарний пам’ятник, споруджений у 1973 році. А багатий  музей, створений тоді ж, грубо кажучи, розграбовано. Щоправда, знищено не всі експонати. То ж існує можливість (і постійна потреба!) відродити музей М.Павлика.

Літературною творчістю займалися й сестра М.Павлика Анна. Крім публіцистичних статей Анна. Крім публіцистичних статей, то не дуже вправно віршовані сатири, в них дуже гостро мовиться про несправедливість та надужиття  з боку «панів»,  урядників та духовенства. Всупереч намаганням у недавні часи  зобразити Анну Павлик  як «першу пропагандистку соціалізму» в Галичині,  вона пропагувала радше Євангельські істини, відкидаючи церковну обрядовість як засіб визиску. Закликала до освіти:

Ой учітеся, люди,
Бо вам  всього треба…

А панів учити
Роботу робити,
Щоб і вони могли з вами
Так, як браття, жити.

Сучасником М.Павлика був Микола Колцуняк, родом з с. Ковалівки на Коломийщині, учителював у Яворові. Писав вірші та оповідання для дітей, вони друкувалися у львівському журналі «Дзвінок» у 1890-1892 роках.

Такими були початки літературного життя на Косівщині. Далі – повне затишшя на кілька десятиліть – і потужний спалах його на початку нового, ХХ століття.

Збіркою першої величини на українському літературному небосхилі з’явився видатний  новеліст Марко Черемшина з Кобаків (збірка «Карби», 1901). Під його майстерним пером  і село нашого краю, і його люди – прості з простих, найзвичайнісінькі  із звичайних – перетворилися в артефакти величезної естетичної вартості. До того ж кобацький напівгуцул –напівпокутянин виявився на висоті сучасної йому європейської літератури з її пошуками й знахідками як у царині змісту, так і артистичної форми. З іншого кінця повіту свіжими, щирими поезіями, часто стилізованими  під гуцульські коломийки, обізвалася Марійка Підгірянка. То одне з див нашої літератури: дівчина з напівнімецької родини цісарсько-королівського урядовця, що жила в глухому тоді гуцульському селі (Білі Ослави, згодом – Уторопи), стала виразницею почувань і прагнень народу, всіма зневаженого й скривдженого. І «Відгуки душі» (так називалася перша збірка поезій Марійки Підгірянки 1904 року) – це були відгуки і авторової, і народної душі.

Саме на цю пору припадає зростання зацікавленості нашим краєм з боку письменників інших земель. З’являються Франкові «Терен у нозі» (1906р.),  цикл «Буркутські станси» (1901), філософське оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош» (1903), нарис «Гуцульський король» (1910). Богдан Лепкий пише поезії «В Розтоках» (1901). 1911 року в Чернівцях вийшла у світ славнозвісна «Камінна душа» Г.Хоткевича, того ж року написані відомі на весь світ «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. А далі –  «Рубають ліс» А. Крушельницького (1914), «На зелених горах» О. Олеся (1915)…

Так, усе це письменники не уродженці Косівщини, як І Франко, як і Леся Українка, коротке перебування якої в 1901 році в Буркуті, Криворівні,  Довгополі надихнуло її на створення декількох чудових ліричних поезій. Але їхні твори народилися тут, надихали їх наша природа, наша історія, колоритний побут і звичаї наших краян. То ж усі ці твори є фактами історії насамперед літератури нашого краю, а відтак і всеукраїнської, і світової.

Що нового вносили в українську літературу твори, написані на терені Гуцульщини?  Нові теми та мотиви: опришківство, його історичні та морально-етнічні аспекти; своєрідні побут, звичаї, обряди гуцулів;  гармонія стосунків людини з природою та розплата за її порушення;  відвічна боротьба  добра і зла в душі людини. А крім того, скільки захопливих сторінок карпатських пейзажів. Нові герої й нові сюжети. Нові жанри. Нове в мові, в образній тканині вищеназваних повістей, оповідань, поезій та поем. Це надбання й досі стоїть осібно в скарбниці  нашого словесного мистецтва.

Навіть перша світова війна на змогла повністю перервати літературний процес, згадати б твори  М. Матіїва-Мельника та “Село вигибає “ Марка Черемшини, поезії Василя  Лімниченка (Андрія Мельника). Приблизно до того часу належить і феномен Василя Вишиваного – закоханого в Гуцульщину архикнязя Вільгельма Габсбург-Льотрінгена. Він не раз бував на Косівщині. Його збірка “Минають дні” написана українською мовою, і в ній він пише про наш край, як про свою рідну землю:

Здалека чую звуки тихі –
Несуться тужно і поволі.
Звучать вони, як рідна пісня,
Якої ще не чув ніколи…

З верхів далеких ген несеться,
Глибоко в серце западає –
Це рідний край у ній я бачу,
Вона весь біль мій проганяє.
“На полонині”

За свою любов до України австрійський аристократ тяжко поплатився: він загинув у совітській в’язниці як “український буржуазний націоналіст” уже після закінчення Другої світової війни.
Але ж Косівщина, ширше  – Гуцульщина збагатили не лише українську літературу! Ще у 40-і роки ХІХ століття польський письменник Юзеф Коженьовьский написав п’єсу  „Каrрассу  gorale”, відому нам в українських перекладах,  то як  „Верховинці”, то як „ Антось Ревізорчук” . Цей  твір і досі належить до золотої скрабниці польської літератури. Після Ю. Коженьовського  польські повісті, романи на гуцульську тематику посипалися як із рогу достатку (згадати хоча б Ю. Турчинського, К. Абгаровича, Ю. Бєняша, Ю. Віттліна, М. Ритарда, – це далеко не всі). А візьмімо австрійського письменника Л. Захер-Мазоха, який прославився, насамперед, „Венерою у хутрі”, завдяки майстерному зображенні у цьому романі сексуального збочення, що дістало назву „мазохізм”. Але ж цей письменник є ще й автором великого оповідання „Опришок”, у якому зі щирою симпатією пише про гуцулів – і не як про екзотичне плем’я, а як  про людей-носіїв найкращих моральних рис європейства. „Мужні, хоробрі, сповнені  непереможної любови до свободи, вони в усі часи зберігали свою незалежність. Гуцул ніколи не знав над собою ні пана, ані панщини… Гуцульська гостинність не має собі рівні на землі… Вони завжди веселі, навіть у найбільшій біді не впадають у розпач…  Вони відважні до безумства й щирі…” – ось лише деякі з висловлювань про гуцулів у творі Л. Захер-Мазоха.
У період між двома світовими війнами не з’явилися твори, що могли б стати в один ряд з „Камінною душею” чи „Тінями забутих предків”. Але  й безплідним назвати цей період теж не можна. Насамперед,

продовжував творити Марко Черемшина (збірки „Село за війни” (1925), „Верховина” (1929)).  У Жаб’ю плідно працював і на громадській, і на етнографічній, і на літературній ниві П. Шекерик-Доників. Щоправда, більшість його художніх творів, зокрема повість „Дідо Иванчік”, і досі не побачили світу (хоча вже готується їх видання стараннями Д. Ватаманюка та І. Зеленчука). Сам автор загинув на засланні у Сибіру. Великі надії як письменник подавав жаб’ївець  Степан Корибутяк, за свідченням М. Ломацького – автор „кільканадцяти прекрасних гуцульських оповідань”. Більше поталанило творам Онуфрія Манчука: через півстоліття, після того як він загинув від енкаведистської кулі, у Канаді вийшла його збірка „Жьиб’ївські новелі” (1992).  У них поєднані справді фахова письменницька спостережливість автора – жаб’ївського гуцула з народним гумором, який проте ніколи не знижується до брутальності чи несмаку. Нічого казати, що „новели” являють собою зразки соковитої гуцульської говірки. Це можна сказати і про твори Романа Яримовича, уродженця Яворова, видані в 1993 році в США збіркою „Гуцульськими плаями”.

В основному в жанрі коротких оповідань, віршованих гострих фейлетонів працював у 20-30-х роках минулого століття Василь Костинюк, що народився в Пістині, вчився в Косові, мешкав та працював у Красноїллі та Перехресному. Він є автором найзначнішого прозового твору, написаного на Гуцульщині і виданого у Львові – повісті про опришків „Трембіти грали” (1933). У 1997 році в Канаді видано збірку його оповідань „Громова бартка”. Слід зазначити, що його твори розшукав, зібрав і підготував до друку викладач математики Львівського університету Петро Тацуняк. В. Костинюка розстріляли німці. У 1920-1930-х роках на Косівщині збирав матеріали з природознавства, історії, етнографії, фольклору учитель Михайло Ломацький. Згодом вони послужать йому для написання півтора десятка чудових книжок про наші краї. Усі вони видані за кордоном – у Німеччині, Великобританії, Канаді, і жодна з них досі не перевидана на цій землі, що дала їм життя…

Тоді ж таки у далекому селі Яблуниці над Черемошем писала свою гуцульську повість дружина лікаря, вчителька, якій не давала працювати польська влада, Марія Лоза-Маковська (Марія Остромира). Повість „Над бистрим Черемошем” побачила світ в 1967 році в далекій Аргентині і також не знана на своїй батьківщині. Трагічною була доля поета з Рожнова Андрія Красовського. Його, що починав свій творчий і життєвий шлях із захоплення ідеєю соціалізму, чекала загибель у совєтській в’язниці після встановлення тієї омріяної соціалістичної влади у Західній Україні.

Це все письменники, які тут мешкали й творили. Але, як і на початку століття,  робили свій внесок у літературну Гуцуліану й гості нашого краю. Кілька оповідань гуцульської тематики написала Ольга Дучимінська, яка полюбляла відпочивати в Косові, де мешкали її свояки. Відомий львівський маляр Григорій Смольський став у 1935 році автором  повісті „Олекса Довбуш”, написаної на фольклорному матеріалі, зібраному в основному в Космачі. Нерідко писав про долю гуцулів з позицій прорадянського бачення Петро Козланюк. Ярослав Галан, що тривалий час жив у Нижньому Березові, став автором романтичної повісті „Гори димлять” (1938), яка у 1989 році була екранізована. Чимало поезій присвятив Гуцульщині художник, поет, перекладач, що співпрацював з килимарнею М. Куриленка в Косові, Святослав Гаодинський. Цікаву містичну повість „Регіт Арідника” написав на матеріалі гуцульської демонології Ростислав Єндик (1937).

Вабила Косівщина й письменників з Великої України, які після 1920 року опинилися в еміграції. Тут, зокрема в Косові, залюбки бували, писали про цей край Лариса Мурович, Наталія Лівицька-Холодна, Катря Гриневичева, Міра Гармаш. У їхніх поезіях Косівщина, Гуцульщина постає як „країна чарів і краси” (М. Ломацький). Ось, для прикладу мініатюра М. Гармаш „Косів”:

Як розгорне нічка
Чорну хоругов,
Я на шпиль Михалків
Помандрую знов.
Небо як дзюбенка
З цвяшками сузір,
Скелі й полонини –
Різьблений топір.
Заховався місяць за колиби дах.
Бо Арідник, кажуть,
Бродить по лісах.

Зовсім не дослідженою залишається літературна творчість наших краян буремних 40-х років минулого століття. Але ж бралися за перо і підпільники ОУН, і вояки УПА, і в’язні совєтських концтаборів та заслані до Сибіру чи в Казахстанські степи. Створене ними треба  зібрати, зберегти для майбутнього. Поки що видано небагато.  Це спогади й вірші Петра Підлетейчука з Хімчина в книжці „За усміх світанку”, підпільника і вояка УПА, засудженого в свій час до смертної кари, згодом заміненою 25 роками каторги. Ось мініатюра з цієї книжечки:

Сходило сонце червоно-криваво,
Не всміхалось, як кожного ранку,
За хмари зайшло і сльози лило
За тих, що упали за усміх світанку.

Сьогодні поет-модерніст може поблажливо усміхнутися: надто традиційно, без „кайфу”. Може й так. Тільки ті рядки писалися після бою, в якому полягли друзі автора, і перед новим  боєм, який, можливо,  стане останнім і для нього… Тож поезія була для нього не „мистецтвом слова”, а засобом висловлювання екзистенційних, як тепер кажуть, думок і почувань.

Це ж стосується і уродженки Старого Косова Марії Яремин-Цицак, розумної, красивої дівчини, яку тяжко скривдила доля: вона була інвалідом з дитинства. Однак і її не пощадила комуністична диктатура, засудивши до 15-річної каторги. У в’язницях, концтаборах, на засланні біль    серця, віру й надію в перемогу добра й правди  дівчина виливала в щирих рядках віршів, не завжди відшліфованих  (чи до того було?), але які й сьогодні до сліз зворушують читача. Наприкінці 2002 року їх видав „Писаний камінь” збіркою „З днів неволі та журби”. Не можу не навести один із віршів М. Яремин-Цицак, що добре передає її мужній характер українки-патріотки.

Що молодість проходить марно
За гратами в тюрмі,
Що кращі сили гинуть дармо, –
Цього не жаль мені.

Що рідна хата,  де зросла я
В життя  мого весні,
Стоїть тепер як пустка тая –
Цього не жаль мені.

Що батько – мати, мої рідні
В далекій чужині,
Колись багаті, тепер – бідні, –
Цього не жаль мені.

Що так багато нас упало
В нерівній боротьбі,
Що стільки нас вже тут зів’яло, –
Й цього не жаль мені.

Та як подумаю, що й далі
Прийдеться буть в ярмі,
То жаль страшний, і жить ні хвилі
Не хочеться мені!

В ті часи продовжувала розвиватися й польська версія літературної Гуцульщини. Безперечно, першою постаттю серед польських авторів був Станіслав Вінценз, який мешкав у Бистреці, часто бував у Косові. Його монументальний твір „На високій полонині” здобув світову славу. На жаль, досі перекладена українською лише його невелика частина. Письменник і філософ, Вінценз побачив у феномені Гуцульщини більше, ніж бачили його попередники. Для нього цей край – це „уламок Атлантиди”, рештки світу, який безповоротно загинув, світу, в якому панували гармонія природи й людини, гармонія племен і народів. На зміну йому прийшов світ жорстокої боротьби, воєн, руйнації первісної природи, міжнаціональної ненависті, расизму.  Тож Гуцульщина – образ назавжди втраченого людського ідеалу. Водночас епопея С. Вінценза (обсяг якої понад 2300 сторінок) кличе до морального оновлення людства, до відродження тяжко пораненої природи. Ми, мешканці Косівщини, можемо гордитися тим, що саме тут постав цей видатний твір світової літератури,  що подіям, які відбувалися безпосередньо в Косові, Кутах, у навколишніх горах, присвячено сотні сторінок епопеї. М. Ломацький, який сам так багато і прекрасно писав про наш край, твердив, що епопея С. Вінценза – це „неперевершений твір про нашу Гуцульщину й гуцулів”. І він мав рацію.

… Стислий огляд літературної історії Косівщини приводить до висновку, що не на голій карпатській скелі зростала сучасна література. Спадкоємцями минулих надбань стали Дмитро Павличко і Роман Іваничук, Тарас Мельничук і Василь Герасим’юк, Іван Малкович і Марія Влад, Богдан Радиш і Дмитро Арсенич, Ганна Баран і Галина Петросаняк, Василь Гостюк і Микола Близнюк, Іван Андрусяк та Іван Бойчук, Тарас Девдюк і Оксана Зеленчук, Микола Чорнокниш і Василь Портяк… Чи ж варто дивуватися, що наш невеличкий район дав п’ятьох лауреатів Шевченківської премії в галузі літератури! То не випадковість; на такому багатющому грунті не могли не з’явитися нові визначні постаті й твори.

Не перестаєш дивуватися невичерпній талановитості людей цього маленького окрайка Великої України – Косівщини. Подбаймо лише, щоб усе, створене на цій землі, не потрапило в забуття, а жило, діяло, примножуючи нові духовні й мистецькі скарби краю і всієї України.

Share


Написати коментар