Нова праця з гуцульської діалектології

Ігор Пелипейко

Наші сусіди з-поза Чорногори надають великого значення вивченню говірки свого краю. Ці говірки у зв‘язку з політичними, суспільними, культурними змінами швидко зникають. Якщо їх не зафіксувати, вони будуть назавжди втрачені для науки. А це ж така велика втрата, як, приміром, знищення якогось твору архітектури чи живопису. Закарпатці це добре усвідомлюють і працюють здавна на ниві діалектології. У 20-30 роках минулого століття велику працю здійснив І. Панькевич. У повоєнні роки Й. Дзендзелівський підготував і видав „Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області” (три частини, 1958, 1960 і 1993). Справедливо називають подвигом працю Миколи Грицака (1908-1979), який уклав понад мільйонну картотеку закарпатсько-українських лексичних і фразеологічних одиниць. І. Жеґуц видав у Мюнхені в 2001 році „Вибрані тексти з гуцульського говору в Закарпатті”, а спільно з Ю. Піпашем – „Словник гуцульського говору в Закарпатті”.

У березні 2005 року побачила світ нова праця: „Матеріали до словника гуцульських говірок. Косівська Поляна і Росішка Рахівського району Закарпатської області” обсягом 266 сторінок під грифом Ужгородського національного університету в гарному поліграфічному виконанні.

Декілька слів про авторів. Юрій Піпаш (1933 р.н.) – колишній педагог, учитель середніх шкіл і викладач університету, автор численних нарисів, повісті про М. Грицака (неопублікованої), ентузіаст плекання рідної мови, якій присвячує свою журналістську діяльність. Борис Галас (1953 р.н.) – науковець-лінгвіст, доцент кафедри української мови Ужгородського університету, автор монографії та понад ста інших наукових публікацій, редактор декількох наукових збірників. У передмові до книжки автори віддають належне своїм попередникам, підкреслюючи їх заслуги в справі діалектології. Наприкінці книжки подають бібліографію, що включає понад сорок праць, які стосуються вивчення гуцульських говірок, від Вагилевича (1838) до М. Лесюка (2004).

Хоч Ю. Піпаш та Б. Галас свою працю назвали скромно „Матеріали до словника”, проте вона фактично є словником. Зважаючи на те, що він складений на основі говірки всього лише двох сіл Рахівщини, то обсяг його – понад 11 тисяч лексичних одиниць! – вражає. Для порівняння: львівський словник „Гуцульські говірки” (1997) містить близько 7000 лексем.
Укладачі основну увагу звернули на специфічну для цих сіл лексику, хоча подали й значну кількість слів загальновживаних, які або не відрізняються, або відрізняються лише деякими особливостями вимови, від тих, що вживаються в літературній мові чи інших говірках. Гадаю, це підхід правильний, бо якби фіксувалися лише місцеві раритети, то складалося б враження, що ця говірка дуже далека від української мови, а це зовсім не так. Хоча рідкісних слів у словнику немало. Наведемо ряд прикладів: амбрела (парасолька), бебека (вівця, коза), варило (кухар), голина (борошно з жита, ячменю), джеґ (сміття), жбирь (горб, вершок), зясилка (вузол), керепейса (піп), малімон (малюнок), оболінок (шибка), папати (їсти), свість (рідня, свояки), трунок (нутрощі, шлунок), урода (урожай), хвиля (буря, негода), яндик (хабар) тощо. Для передачі особливостей вимови автори використовують можливості українського правопису, без додаткових знаків, крім одного: знак пом‘якшення перед [и]: босорканна (відьма), верещити (кричати).

Наступні розділи праці стосуються власних імен та назв місцевості. У розділі „Топоніми” подано близько триста назв гір, урочищ, полонин тощо. Серед них багато таких, що зустрічаються й на галицькій Гуцульщині: Почаро, Маґура, Ґрунь, Віпчина, Діл, Ділок, Жолоби, Лази, Кобила, Кливка, Тарниця, Вертежі та інші.

Розділ „Прізвища” містить понад двісті прізвищ із цих двох сіл. І знову приклади, які свідчать про єдність гуцулів та й усіх українців: Андрусяк, Біланюк, Вінтоняк, Волощук, Габорак, Гринюк, Дубей, Ігнатюк, Костюк, Лесюк, Максим‘юк, Никоряк, Павлюк, Томащук, Федоряк, Юращук і т. д.

Екзотичний характер мають прізвиська (їх наведено аж 168): Бройка, Гомза, Дурунда, Зінь, Ковбел, Либавка, Ревкало, Шістка і т. п. Хоча між прізвиськами трапляються й такі, що є звичними для нас прізвищами: Кречуняк, Лазоряк, Оленюк, Паращук, Петрюк, Софійчук, Хромет, Тафійчук…

До словника додано „Тексти гуцульської говірки” про вже згадуваного уродженця цього села, діалектолога і лексиколога Миколу Грицака.

У нас, по цей бік Чорногорки, подібних праць не густо. Мені відома лише стаття „Говірка села Ковалівка як відображення покутсько-гуцульського мовного суміжжжя” М. Лесюка, опублікована у львівських „Діалектологічних студіях”. (Львів, 2004. – С. 275-288). А жаль. Космач, Березови, Яворів, Розтоки на Косівщині, Жаб‘є, Гринява, Криворівня на Верховинщині, Петраші, Розтоки, Путила на Буковині та інші населені пункти мають виразно виявлені говіркові особливості, які сьогодні ще можна задокументувати, а через декілька років вони можуть безповоротно зникнути.

За працю над говірками своїх сіл покликані взятися, насамперед, учителі, але не лише вони, а всі, кого хвилює ця справа. Це може стати одним із напрямків діяльності осередків „Просвіти” і товариства „Гуцульщина”.