Та залишилися мудрі книжки

Богдан Радиш-Маринюк

Писати про Ігоря Аполлоновича Пелипейка важко і водночас легко. Важко, бо ще не встигли зів‘яти квіти на його могилі в Косові, бо свіжа ще моя пам‘ять і моя туга за ним, бо не вернеться він із вічної дороги, бо не сядемо ми з ним у його скромній, але привітній робітні в його господі, бо не зможу з ним більше погомоніти – пожуритись про справи у нашому краї, в нашій державі загалом. Покійний тішився бодай невеликими нашими українськими успіхами і переживав за наші національні невдачі й прорахунки.

Він переживав всі біди, що звалювалися на голову нашому убогому матеріально люду, клопотався, як міг, про стан освіти, культури в нашому краї, про долю унікальної української перлини – Гуцульщини. Ці переживання загострювались після помаранчевих подій в Україні, хотів, щоб ми скоріше вийшли із завороженого кола, з брехні, невігластва, вічного ламання списів на владному Олімпі і у владних місцевих коридорах.

Писати про Ігоря Аполлоновича і легко, бо я знав його зблизька, знав і поважав його за інтелігентність, мудрість і простоту.

Будучи вже хворим, наче поспішаючи передати людям усе, що знав про наш край, про його минувшину, про людей цього краю, він наполегливо трудився і видавав одну за одною книжки з краєзнавства, літературознавства, педагогіки. Так з‘явилися книги, майже всі видані за власні кошти, як-от: „Населені пункти Косівщини” (1995), „Плай” (1996), „Природа Косівщини” (1997), „Гуцульщина в літературі” (1997), „Мій рідний край” (1998), „Флояра” (1999), „Орієнтовна програма з гуцульщинознавства (1999), „Косів: люди і долі” (2001), „Дослідники та краєзнавці Гуцульщини (у співавторстві з П. Арсеничем) (2002).

Будучи безнадійно хворим, І. Пелипейко випускає свої солідні за обсягом і змістом (понад 500 стоінок) видання з краєзнавства „Містечко над Рибницею”. Повертає із забуття книги Михайла Ломацького про Гуцульщину та повість Марії Остромири „Над бистрим Черемошом”.

На жаль, він не зміг уже побачити книжки творів Івана Франка про Гуцульщину, яку зібрав, упорядкував, написав до якої передмову „О гарний ти, краю” (200р6 р.), до 150-річного ювілею Івана Франка.

Не обмежилась його праця написанням власних книг. Ігор Аполлонович є автором багатьох передмов та післямов до книжок Боглана Радиша-Маринюка, Миколи Матіїва-Мельника, Ярослава Гавучака, Василя Стеф‘юка, Мирослава Капія та ін. Понад 20 таких передмов та післямов до книжок різних авторів належить йому.

А ще публікації в колективних збірниках, альманахах, як-от: „Гуцульський календар”, „Історія Гуцульщини”, „Історія освіти на Гуцульщині”, „Освіта на Гуцульщині”, „Остап та Юрій Луцькі”, „Позбуваймося провінційності”, „До історії Буковинської Гуцульщини”, „Чужинці про наш край”, ”З когорти польських приятелів”, статті до „Енциклопедії сучасної України” (том 2,3) та ін. Всього понад 50 наукових праць. А ще статті, опубліковані в різних виданнях. Зокрема: „Література в школі”, „Народна творчість та етнографія”, „Жовтень”, „Радянська школа”, „Гуцульщина”, „Гуцулія” – теж понад півсотні публікацій.

Крім цього, проблемні статті в газетах „Літературна Україна”, „Прикарпатська правда”, „Радянська освіта” , „Галичина”, „Свобода” (США). Разом понад півтори сотні статей у цих газетах з проблем освіти, культури, природозбереження, педагогіки тощо.

До цього треба додати значну громадську діяльність Ігоря Аполлоновича. Він був першим в районі головою Товариства української мови ім.. Т. Шевченка, активним діячем просвіти в Товаристві „Просвіта”. Його просвітницькі бесіди захоплювали слухацькі аудиторії.

Громадська і творча діяльність Пелипейка особливо набула потужності в час так званої перебудови, української незалежності, бо незалежність України була смислом його життя і життя його родини, в якій він виховувався. Батько Ігоря Аполлоновича в час Першої світової війни дослужився до чину генерала, служив у військах Української Народної Республіки під орудою Симони Петлюри, був у близьких стосунках із Симоном Петлюрою, за що був інтернований у таборі для петлюрівців.

Ігор Пелипейко був обраний делегатом Установчого з‘їзду Народного Руху України в м. Києві. В 90-х роках минулого століття його обирають депутатом обласної ради І-го демократичного скликання, працює заступником голови виконкому Косівської районної ради з гуманітарних питань.

Його заслуги перед громадою та державою – незаперечні, та, як на мене, не були вони належно оцінені владою, хоч був він удостоєний звання „Заслужений працівник освіти України”, а попередній Президент України Леонід Кучма присвоїв йому, людині, що брала участь у бойових діях в ІІ світовій війні, що мала вищу університетську освіту, звання єфрейтор (сміх та й годі!). Це, як і в радянські часи, за те, що батько Ігоря Пелипейка був петлюрівцем та ще й генералом.

Не скажу, що нинішня влада надто прихильно ставилась до цього чоловіка. Може, за те, що він всюди і скрізь казав правду. Свої книжки видавав він за свої пенсійні заощадження. Мали місце і чисто побутові проблеми цього поважного ветерана, хоча він нічого ні в кого не випрошував.

Кажуть, у нас, в Україні, люблять своїх великих мертвими. Зараз заговорили і про пам‘ятник Ігорю Пелипейкові, і про меморіальну дошку, і про Клуб інтелігенції імені І. Пелипейка, і т. д., і т. п. Яке ж бо лицемірство.

Його нема посеред нас. Мені особисто бракує його підтримки, його доброї поради. Пішов і не повернеться, залишивши після себе мудрі книжки, добру пам‘ять серед колег і друзів, серед краю і його мешканців, яких він так любив.

Share


Один коментар до запису “Та залишилися мудрі книжки”

  1. Василь сказав:

    Дуже мудра і щира була людина.
    Вічна пам’ять!
    Але, що це за звинувачення у лицемірстві??? Пам’ятники чи клуби в честь когось, за життя не ставлять і не відкривають…
    Дивно таке читати, від пана Богдана…

Написати коментар