Його забути не можна

Аделя Григорук

Про Ігоря Аполлоновича Пелипейка як про дослідника Гуцульщини і людину не можна говорити однозначно. Як і його науково-дослідницька спадщина, що вмістила в себе найрізноплановіші розвідки з історії рідного краю, літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, так і особисте життя його не вміщується в якийсь один чітко визначений контур.

Найперше, що кидалося у вічі в особистості цієї непересічної людини, – це його громадянська й моральна позиція: переконаність українця-патріота у невід‘ємному праві на суверенність власної держави й несхитність і послідовність кожної миті у своєму власному житті відстоювати цю переконаність. Саме ці риси, на мій погляд, були тими непорушними, міцними підвалинами його характеру, які не здатні були схитнути жодні політичні землетруси, несприятливі збіги обставин чи банальні кон’юнктурні презенти, які не раз йому пропонували „власть імущі”. Не було в ньому нудної одноманітності, набридливого менторства чи фанатичної прямолінійності. Ігор Аполлонович був дивовижно розмаїтий у проявах своєї багатої індивідуальності. Керований невситимою допитливістю дослідника, він завзято, як юнак, у далеко вже не молодечому віці піднімався на Карпатські вершини, вивчаючи унікальні екземпляри гірської флори і фауни, із сумом констатуючи руйнівні наслідки впливу на природні ресурси нашої недалекоглядної діяльності. Він досконало знав говірку кожного гуцульського села, хоча родом був із зовсім іншого краю, тонко розумівся на особливостях унікальних місцевих ремесел, добре знав усіх знаменитих народних майстрів, провів із ними не одну годину в ґречній задушевній бесіді.

Був мудрий, мов Сократ, у серйозній філософській розмові, відвертий і переконливій у промові з високої офіційної трибуни, принциповий і безкомпромісний у своїх численних публікаціях на „гарячі” теми. З його авторитетною думкою рахувалися всі: і ті, хто любив і поважав його, і ті, хто ненавидів і заздрив (були й такі).

Про Ігоря Аполлоновича можна сказати: це тип невтомного трударя на ниві українського національного відродження, людини взірцевої шляхетності і доброго серця, суворого поборника усякого зла.

І. Пелипейко мав багато друзів, і не лише в Косові й Україні, але й у Польщі, Чехії, США, вів широку кореспонденцію з ученими , що досліджували проблеми історії і культури Карпатського регіону, друкувався в знаних у світових наукових колах виданнях. Діапазон наукових зацікавлень Пелипейка був надзвичайно широкий, він володів енциклопедичними відомостями з багатьох галузей людського знання. Міг бути професором будь-якого університету, інтелектуальною окрасою поважних філологічних кафедр. Однак, через „неблагонадійне” походження й „нерадянський” спосіб мислення есесерівська влада не дала йому можливості реалізуватися як університетському вченому. Все ж написані й опубліковані Ігорем Аполлоновичем краєзнавчі й літературознавчі праці, історичні дослідження стали поважним надбанням української науки, її невід‘ємною компонентою.

До нього, як до мудрого світильника , тягнулись ті, хто шукав себе в собі, сподівався на підтримку чи пораду, ті, хто робив перші (і не перші також) кроки в літературі та мистецтві, до нього йшли студенти за консультаціями, за матеріалами. І він ніколи не скупився на добре слово, приязну усмішку, уважну розмову. Роздавав усім книги, радіючи, що вони потрібні. Роздавав себе людям.

Особливо запам’ятався мені той час, коли в 1990 році І. А. Пелипейко кандидував до Верховної Ради України першого демократичного скликання. Мені тоді довелось бути його довіреною особою. Численні поїздки в найвіддаленіші села Косівського і Верховинського районів, тисячі людей, які спрагло чекали правдивого і сміливого слова. Ігор Аполлонович просто й відверто розмовляв з людьми, відповідав на їх непрості запитання. На цих зборах і велелюдних вічах повною мірою виявився його український патріотизм, безмежна щирість і незрадливий характер. Пам’ятаю, як в „червоних Кобаках” налаштована комуністами досить-таки численна група намагалась зірвати зустріч, називаючи нас „недобитими бандерівцями”. Ігор Аполлонович, виявляючи дивовижний ораторський хист, зумів опанувати аудиторію і швидко позбавити своїх опонентів, як їм здавалось, неспростовних аргументів.

Однак були й інші зустрічі: в Кутах, Рожнові, Яблуниці, Ільцях, Замагорі, Красноіллі, Криворівні, де люди плакали від зворушення і радості, що дочекались-таки інших часів. Особливо незабутніми були такі розмови з нашими земляками, які на 25, 15, 10 років були засуджені й вивезені з України. Багато з них нещодавно повернулись із Сибіру, Казахстану, з Донбасу в рідні краї. Важко передати словами враження від бесід з ними, а особливо з їх дітьми, народженими на чужині, які не зовсім добре, або й зовсім не розмовляли українською, але в серцях своїх мали велике почуття палкої любові до України. Під час таких розмов я не раз бачила, як Ігор Аполлонович непомітно змахував з очей сльози. У передвиборчій кампанії народився й новий, політичний фольклор й Ігор Аполлонович став його героєм. У мене збереглися листівки з коломийками такого змісту:

Щоб були у магазині
Сало і ковбаска,
Голосуйте, добрі люди,
За Пелипейка, будь ласка.

У час суцільного дефіциту й порожніх крамничних полиць, рядки про сало й ковбаску, погодьтеся, були справді-таки актуальними.

Але складалися й „ліричні” тексти. Школярі в Криво- рівні дружно речитативом озвучили такий фольклорний новотвір:

Щоб в садочка України
Співав соловейко,
Голосуємо, гуцули,
Всі за Пелипейка.

На що Ігор Аполлонович, характерно посміхаючись, мовив:

— Дивись, ніколи б не подумав, що можна соловейка заримувати з Пелипейком. Народна творчість – дивовижно!..

… Ігоря Пелипейка непокоїли важливі державні справи. Як переконливо він викладав у публічних заявах у пресі, у зверненнях до Президента України, до Голови Верховної Ради свої міркування стосовно статусу української мови як єдиної державної, ядерного роззброєння, екологічних проблем, політичної реформи!..

Не знаю, скільки сторінок треба, щоб написати про Ігоря Пелипейка все добре, чого він заслужив. Ці сторінки безумовно ще будуть написані. Хочеться нині сказати, що втрата Ігоря Пелипейка дуже гостро й відразу відчулася в громадському й науковому житті краю. Він був справжньою людиною, щирою і доброю. Такої людини забути не можна.

Share


Написати коментар