Місія фантома

Олександр Стусенко

Ти лежав горілиць і прокинувся в надії глянути ліворуч. Глянути ліворуч, аби побачити величезне квадратне дзеркало. І себе в ньому. Аби вкотре сказати: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..” Як кажеш завжди, коли бачиш у тому дзеркалі свою запухлу мордяку – після вчорашнього. Після перманентного вчорашнього, яке, власне, вчорашнім і не є, бо повторюється щодня, повторюється так часто, що складається враження, наче воно триває, просто іноді послаблюючись, а іноді – посилюючись. Пульсує, і цим пульсуванням визначається твоє життя.

Це дзеркало таке велике, що у вашій кубічній (іноді – сферичній, а іноді – лабіринтоподібній) гуртожитській кімнаті його просто ніде було повісити, тому його поставили біля стіни за твоїм ліжком. Перевертаючись уночі, ти ніколи не падав у задзеркалля, бо з перегаром туди не пускають. Там і своїх таких вистачає, вони з радістю ними поділилися б, та не знають, як їх перекинути по цей бік дзеркала.

Ти дивився спочатку в люстро, потім переводив погляд на неї – струнку, розкішну, зелену або майже зелену, особливо після тих ночей, коли вона тебе аж лякала, стогнучи так несамовито, наче прагнула привалити тебе собою навіки, поховати тебе під собою, як бетонна плита. Втім, уранці ти прокидався чомусь живий і відносно здоровий, дивився на неї, вітався з нею, зеленою чи майже зеленою, як із справжньою жінкою, і вона тобі відповідала так, як ти хотів. А одного разу вона таки зникла. Тоді, коли ти найменше цього чекав. Розкішна, струнка тополя більш не стогнатиме під твоїм вікном. Її спиляли за наказом адміністрації гуртожитку, коли тебе не було вдома, а ти, повертаючись пізно увечері, цього не зауважив, бо не зауважив навіть того, як повернувся.

Як тобі вдається успішно повертатись у такому стані – загадка всесвіту. А як тобі наступного дня вдається прокинутись – таємниця навіть страшніша, ніж те, що насправді Сальєрі не отруював Моцарта, а Шекспірів “Гамлет” – п’єса не серйозніша за будь-яку пародію. І сьогодні ти теж прокинувся. Щоб глянути ліворуч, у дзеркало, побачити там звичне і звично сказати: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..”

Але сьогодні ти прокинувся під іншою стелею, і дзеркала поруч не було. Болем у черепі віддалося питання не “де?”, а “куди?”.

Тебе звуть: Фантом Банданскій, Форшмак Ресторанскій, Риб Таранський, Кук Зозулянський, Івась Томатський, Гашиш Тринідадський, Жаб Квачинський, Рох Поросвинський, Шпрот Хомський, Ікрон Тритонський, Тюль Солоний, Буль Болотяний, Кит Коцький, Базьо Підсудський, Бумер Бібамський, Симон Бовуарський, Стоґнєва Рея, Вітас Левицький, Лин дель Фінн, Фаллос із Міллета, Ніл Крокодильський (а може, Зборовський), Омар Крабський, Ідол Поганський, Аквас Мінеральний, Пук Непомітний, Кокос Родоський, Проект Реготонський, Іван Драцький, Кінік Плагіатський, Ецірван Камідян, Восвоясі Салака, Мурлена Нявко, Цап Мацапура, Ржо Кінськи, Пінґ Пончик, Хуан Лежи-бей аль Гомосек Саїд ібн Юкрейн, Шехєрєзада Стєпановна, Пятокъ Окорочкоff, Рак Неебо, Сава Ремаа, Інь Янський, Ян П’янський, Меркурій Мелоський, Родос Колоський, Умберто Бабаєвський, Ізя Дрик, Вождь червоно Хіп Хопський, Ет Сетера.

– шкірих
– пиких
– ликих
– прапорних,

Але в тебе є ще псевдоніми: містер Буф, кум Наратор, Деміур Г., Бурлеск Балаганний, Гомер Усміхнений, Пі Сюн, Khe-Khe, Пеон ІV, Станіслав Феноменський, Ф. Станіславський, Буба Бу, Плероман Скиб, баба Толя, тітка Заратустра.

Крім того, ти маєш криптоніми: Ю.А., Ю. і А., ПСЮра. Хоча це малувато, міг би придумати й більше.

А ще тебе називають Отто фон Фу, і коли на тебе нападають незнайомі пси, на команду їхніх господарів “фу!” ти реагуєш швидше, ніж вони. Ти мешкав у вавилонській вежі зі слонової кістки й ніхто не знав, що ти за один, аж поки тебе розкрутила одна відома польська джаз-банда. І ти увірував. І спустився зі своєї вежі в тісну гуртожитську кімнату. І мешкав у ній, і мешкав із нею, і писав, і дефлорував, і квіти в’янули, і кімната не мала сталої форми, і щоранку ти дивним чином прокидався, щоб почати день зі звичного, яке тобі з часом замінило молитву: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..”

І так тривало нескінченно, аж поки одного дня…

Ти прокинувся на сходах чужого під’їзду, припертий до стіни, й виявив у своїх обіймах жінку, старшу за тебе років на двадцять (як потім виявилося – на двадцять п’ять) і вищою на півтори голови (насправді – на дві). В неї розірвана на грудях блузка, в під’їзді пахне (точніше – смердить, але поки ти не вийшов на прохолоду вулиці, ти думав, що пахне) розлитою горілкою. Правий лікоть у тебе в крові, її ноги падають із перил, і це її будить. Ти зробив вигляд, що спиш, але твій вигляд розвіяло її питання:

– Отто, це ти?..
– Так ото, – буркнув ти.
– А ти Отто?
– Ну так ото.

Вона закутує свої груди в розірвану блузку, бо ліфчика в неї немає. На поштових скриньках стоїть пляшка з одним пластиковим стаканчиком. Вона порожня. І всюди так нестерпно пахне горілкою…

Волосина з її лобка прилипла тобі до язика, і ти почав її цілувати, щоб перекинути ту волосину їй у рот. Але в тебе це довго не виходило, бо язик твій був сухий, – хоч зараз нарізай до столу під біле винце.

Починало бути холодно. Пік твій лікоть, гострий, як пік Комунізму, до якого ми так і не дожилися. Вона шукала в сумочці ключі та гроші тобі на мінералку, бо ти раптом сказав, що нап’єшся з першої ж калюжі. Десь тут є цілодобова крамничка, але вона не впевнена, бо це, можливо, не її район. І вже точно – не твій. У твоєму районі таких тьмяних під’їздів нема. Є тільки темні або наглухо зачинені.

– Боже-боже, з ким я зв’язався!.. – сказав ти за звичкою, радий, що хоч сьогодні поруч нема дзеркала.

Вона сприйняла це на свою адресу й тихенько заплакала, сівши на сходи й стискаючи порожню пляшку в руці. Вона залишилася спати, й за кілька хвилин пляшка випаде з її руки й голосно брязне в передранковому під’їзді. А ти пішов, як завжди, не вибачаючись і не прощаючись. Як завжди, порожній, залишаючи по собі теж порожнечу: порожню пляшку, порожній під’їзд і чиїсь порожні очі, що дивилися тобі не вслід.

Якого кольору прощання? Кольору вихлюпнутої на брудну стіну під’їзду сперми. Кольору розлитої на східцях горілки. Кольору порожнечі.

Як я не заздрю Богові! Як мені Його шкода! Щодня, щомиті спостерігати всеземне людське паскудство! В кожному під’їзді, підвалі, в кожному смердючому закутку!..

Це ти занотуєш у своєму записнику, але значно пізніше. А може, й не занотуєш…

Ти почав розмотувати великий і неймовірно заплутаний клубок шляху. До третіх півнів ти мав вибратися з цього незрозумілого міського закапелку, з цієї урбаністичної хащі. Тобі хотілося пити, але за півгодини блукання дворами та якимись кривими завулками цілодобової крамнички ти не надибав. Отже, це таки не її район. Скидалось на те, що клубок мав сотню кінчиків-провулків, сплетених між собою так хитро, що, відстежуючи їх по черзі, ти защораз опинявся в уже знайомому місці. Але центром це місце не було, бо особисто для себе ти визначив як центр той під’їзд, де (як давно?) ти залишив власницю розкішної піхви. Коли тобі стало зовсім зле, ти спробував знайти той будинок і той під’їзд, але не зміг. Найлегше в цій ситуації було визнати, що ні будинку, ні під’їзду, ні жінки в ньому не існувало. Тому ні запаху горілки, що переходив у сморід, не могло існувати на східцях того під’їзду, ні твоєї сперми на його стіні, – вона вся при тобі. Там, отже, була лиш порожнеча.

Біль у розбитому лікті віддавав аж у лопатку, а звідти – в хребет. Це був особливий біль, глибокий, він то гострішав, то притуплювався, то відточувався знов. У маківці твоїй теж кублився біль, але ти йшов, бо мусив. Кому і що ти мусив?

Здається, той день звався четвергом. Того дня за вікном було якось четвергово, тож ти вирішив, що в календарі це число мало б стояти в колонці “Чт”. Не любиш ти того одвічного календарного хаосу, не любиш. У тебе, наприклад, – сім п’ятниць на тиждень, і це ж яка стабільність! Немає ні понеділків – важких днів, ні серед – екваторів тижня, ні субот-неділь – вихідних, хоча саме в ці дні на тебе сходить найбільше натхнення попрацювати. Але люди звикли бодай якось маскувати одноманітність свого життя і сірість свого мислення, тож якби днів у тижні було не сім, а сімдесят сім, вони все одно дали б їм різні назви.

Тієї четвержистої п’ятниці тобі нарешті зателефонували. І той дзвінок, а точніше, пропозиція, що пролунала після нього у слухавці, докорінно змінить твоє життя. Або не змінить. Це ще нікому невідомо.

І ти вже наступного дня з торбою рукописів і друкописів мчав потягом у місто Ль, де у видавництві “Бульварія” мало вийти повне зібрання твоїх повторів і самоповторів – усіх, які в тебе були на той час, включно з тими, які ти написав би в потязі. Цей безпрецедентний проект мав глобальну мету: нікому невідомого змережувача паперу одним рипом зробити класиком і ввести в хрестоматію. І ти радів, і їхав, і радів. Цілу ніч ти розслаблявся в півтемряві вагону за пляшкою завбачливо прихопленої з собою алкоголяки, а вранці провідники ціною чималих зусиль викинули тебе, перерозслабленого, на якийсь полустанок, і то ще добре, що потяг перед тим на хвильку зупинився. Ти розбив лікоть, зіпсував об перон форму голови, не встиг ухилитися від своєї торби з доробком, яка гупнула тобі мало не в писок, і коли потяг, постукуючи, відбув, ти нарешті дістав змогу замислитись, як далеко ти від Ль і що це за дивна назва зазначається на приміщенні вокзалу – “ІФ”?

Скажу тобі, Фантоме Банданскій, […], Отто фон Фу, те, чого ти ніколи не дізнаєшся й чого тобі ніхто не скаже. Може, це трішки прояснить твої дії, а може, заплутає їх іще більше. Коли ти, тягнучи на собі вдвічі більшу і втричі п’янішу тітку, звалився з нею в якомусь дворі десь у нетрищах міста й розтовк лікоть, або ж коли тебе викинули з потяга на брудний полустанок і ти все одно розтовк лікоть, одне слово, коли ти кілька хвилин цілої вічності лежав (а збоку здавалось – валявся) без тями, інопланетяни – прибульці з далеких надцивілізованих світів, з іншої метагалактики – швидко і вправно вживили тобі під лопатку мікрочіп із завданням, програмою, яку ти мусив виконати проти своєї волі… чи, сказати б, поза своєю волею. При цьому тобі мало здаватися, що дієш ти, як сам того хочеш, і кожен свій крок прораховуєш сам, і хочеш саме того, що робиш. На жаль, прибульці не врахували, що твій мозковий ресурс вичерпаний настільки, що тебе тепер скеровує тільки алкоголь та його хімічні еквіваленти, і цей чинник блокуватиме роботу чіпа, бо чіп не зможе давати сильніші імпульси, ніж твоя алкоголічна жага. За певних обставин він навіть не зможе тебе змусити “згадати” закладене в ньому завдання, бо ти не пам’ятатимеш навіть хто ти. Прибульці думали, що ти – надто примітивна істота, тому і вживили в тебе надто примітивний чіп. Вони не могли навіть припустити, що ти – істота значно примітивніша, ніж вони собі гадали, тому той чіп для тебе виявився якраз-таки заскладним. Єдине, що він міг зробити, то це вирубити тебе, коли ти робитимеш речі, які не просто непередбачені програмою, а прямо їй суперечать.

Фантоме Банданскій, […], Отто фон Фу, те, що було, я тобі сказав, тепер іще скажу, що буде. Ти вмреш (а радше – здохнеш), гнитимеш (чи то вже догниватимеш) під землею, а чіп і далі буде в тобі. Ти станеш кістяком, а він – цілий і неушкоджений – так і стирчатиме в тебе під лопаткою. А коли й кістки твої струхлявіють і розсиплються на прах, він лежатиме в тому прасі й все одно – вже в нікуди – посилатиме імпульси. Він функціонуватиме, доки буде існувати наша галактика, бо він для неї – вічний, він не підпорядковується законам тління, що існують у ній.

Але ти про це ніколи не дізнаєшся, ти ніколи не зважатимеш на дискомфорт, який іноді відчуватимеш у себе під лопаткою. Бо ж усе твоє життя – дискомфорт.

Ти йшов (точніше, брів) і з якогось моменту став розуміти. Не мову риб, птахів, каміння, трави, листя, листя трави, дерев, листя дерев, дерев трави, риб каміння, коріння птахів, каміння комах, комах квітів і комах-квітів, і навіть не прозопоези свого гуртожитського друга Андр. Підпилого. Ти став розуміти, що нарешті вибрався з кварталу-лабіринту й потрапив у новий, сусідній лабіринт з ознаками кварталу. Ти бродив поміж хрущоб, тобі здавалося, що тверезів, у голові насвистувалося щось веселеньке. Зосередившись, ти розібрав, що саме:

Все рабське у собі одвіяв:
Стою, як мур.
Стою – мов скеля, непорушний.
Лупайте сю скалу!

Довкола було не те щоб темно й холодно, але й не навпаки. Собак іще ніхто не вигулював і не відстрілював, транспорту чути не було, а тобі був потрібен саме транспорт. Який-небудь трамвайбус чи метрополітобус, фунікулейбус чи тролікоптер, бо ж ти мав їхати до видавництва, де тебе чекали ще позавчора вранці. В тебе, як завжди, не склалося; вийшовши в люди, ти не зробив, що планував, зате наробив того, чого й не збирався.

Під стіною дитячого майданчика стовбичили переповнені сміттєві баки, й саме з-за них у найближчий завулок дременуло щось, схоже на величезного собаку чи малого бомжа. Достоту ти не зауважив, бо й зауважувати не хотів. Твою увагу привернула велика зламана лялька, що лежала на дитячому майданчику – на плямі, яка колись була пісочницею, а тепер стала просто піском для котів і собак. Ти підійшов близько. Аж надто близько. Інший на твоєму місці обминув би десятим провулком, але ж це ти…

Не дивися на мене, більше не дивись. Не дивися в мої білі широко розплющені очі. На мої покусані груди. На мій порізаний живіт. Не пускай очей нижче. Там усмішка: повна крові і розпачу усмішка. Не дивися на мене. Не дивися. Не треба…

Допомогти цій ляльці ти вже нічим не міг. Ти йшов геть, і порожнеча ззаду тебе повнилася кров’ю. Тобі здавалося, що ти тверезієш, ти тремтів, думаючи, що це від холоду, що це – провістя ранку.

Але найтемніша година перед світанком затягнулася…

Вокзал тебе зустрів незмигними очима зелених семафорів і німою тишею, яка була готова кожної наступної миті вибухнути надміром звуків, але чекала першого звуку саме від тебе. В усі боки шляхи були вільні, але потягів не було. На сарайчикові вокзалу тьмяніли дві загадкові літери. “ІФ”. Ти їхав у Ль, а потрапив у цей великий соцреалістичний Іф, головні вулиці якого вражали не так своєю безликістю, як урбаністичною, м’яко кажучи, засраністю. Ти йшов до вокзалу через усе місто, переступаючи п’яних водіїв тролейбусів, яким за кілька годин – на роботу, і думав… Чи тобі тільки здавалося, що ти думав?

Сівши на рейку, ти раптом побачив на рейці навпроти голову пса. Велику й до всього байдужу.

Зазирни сюди, чоловіче. Зазирни в цю порожнечу. В цю вселенську байдужість… Тут нема ні зелених лугів, ні вгодованих рудих сучечок із лискучою шерстю, з грайливо задертими хвостиками… Навіть переповнених сміттєвих баків немає, чоловіче. Тут нічого не звучить і нічим не пахне. Тут нічого нема. Зазирни в цю порожнечу. Зазирни в цю байдужість, чоловіче…

Ти не витримав погляду пса, перерізаного, певно, якимось товарняком, як гільйотиною. Тіло його лежало по той бік рейки, а велика гарна голова – по цей. Ти встав і поволі пішов за сарайчик вокзалу, за яким на тлі світанкової сірості сірів туалет. Три дні вже не срато, крім того, ти мав залишити в цьому божевільному Іфі бодай часточку себе.

Ти зайшов у “Ч” або “Ж”, всунувся в кабінку, намагаючись не влучити ногою в отвір, який тут міг бути гіперболою подібних вічок, поставив свою торбу зверху на перестінок і більше нічого не встиг, як із сусідньої кабінки в бік виходу метнулося щось схоже на величезного собаку чи малого бомжа. А ти ж помітив, як незвичайно чорніло в тій кабінці, саме тому й зайшов не туди, а сюди, хоч туди було на два кроки ближче…

Коли ти вирішив, що вже достатньо себе залишив цьому місту, то раптом збагнув, що підтертися тобі нічим. У твоїй торбі – жодного чистого папірця, як і жодного непотрібного (тобі або видавцеві, який чекав на тебе ще позавчора вранці, а сьогодні, може, вже ні, тому твоя подорож до Ль буде марною, а може, вона була марною відпочатку, а може, в бездонних, як отвір під тобою, кишенях твоїх штанів завалялась бодай рекламка, яку тобі цілком могли всучити вуличні роздавачі, або ж програмка того добре кимось спланованого божевілля, яке робилося в Іфі учора, втім, Іф – це суцільне божевілля, воно тут коїться щохвилини, місто цим живе, так що те, що відбувалося вчора… А коли було те вчора?..) не було. Та все-таки ти сягнув рукою до кишені… й витяг пачку папірців.

Їх було сто. Сто новеньких двогривневих купюр, перев’язаних жіночою гумкою для волосся. Підтиратись ними слід було обережно, і ти так і робив. Закаляні купюри одна по одній зникали в чорному смердючому отворі, й ти чистішав, і світлів, і з тобою світліло все навколо, і десь чувся гуркіт потяга, і тверезість загрожувала настати просто зараз, та ось останній папірець, на якому – ти встиг помітити, але не захотів прочитати – щось було написано, пішов під бетон, у надра цього божевільного міста. І ти вийшов на свіже повітря.

А чи не занадто часто тобі стало приходити в голову “божевілля” в усіх можливих парадигмах?

Втім, коли ти, вийшовши з туалету і вдихнувши половину всього іфського світанку, сягнув рукою до другої кишені й витяг звідти чорний розірваний спереду ліфчик, тобі прийшло в голову інше слово. Але вголос ти його вимовив ще вчора.

Перон під тобою був твердий, лежати на ньому незручно, та й сенсу в цьому особливого не було. Ти звівся, помацав потилицю, на якій – таке враження – виростав другий лоб, а тоді заходився чахлим лопушком, що дивився на тебе з-під стовпа, витирати від крові лікоть. Викинувши лопушок назад під стовп, ти взяв на плече свою вагітну творами торбу й побрів у приміщення вокзалу.

Кілька бомжів свистіли носами на весь зал. Дві базарні баби сварилися за пиріжок із картоплею й рисом, який одна продала пасажирові поперед другої. Три з половиною молодики невизначеного віку з пивом так само невизначеного віку. Пес під лавкою. Голуб на люстрі. Відро і швабра на найвиднішому місці. І ти з розпухлою потилицею, розбитим ліктем, в оточенні перегару й наміром таки добутися до Ль.

– Ска’іть, будь ласка, на Ль коли найближчий поїзд? – запитав у віконце.

– Тікі шо пішов! – війнуло з віконця доброзичливістю. – Пить треба менше! Бухають до потєрі пульса, а потом білєти здають!

– Та не здаю я білєта, я…
– Післязавтра буде цей поїзд! Паспорт!

Ти простягнув паспорт і, поки молодиця завзято довбесила по клавіатурі, раптом відчув, що до Ль можна було б доїхати й швидше – автобусом, таксобусом чи яким-небудь іншим бусом.

– Чекайте… – млякнув ти, але дама вже згребла з мисочки твою купюру.

– Ти тепер чекай! – і швиргонула на ту мисочку квиток. Ти вийшов із вокзалу, де пахло бомжами й собаками, на перон, де пахло кілька хвилин тому викинутим із потяга тобою. Обличчям удалину, а отже, задом до тебе там стояла висока білявка в брудних джинсах. Її розкішне волосся й ще розкішніша дупка вмить нагадали тобі, що востаннє ти мав жінку досить давно – ще в 10-Б класі. Ти підкрався ззаду, вдихнув аромат бруду на її джинсах і по змозі приємним голосом спитав:

– Дівчинко, підкажіть, будь ласочка…

Білява ласочка так рвучко розвернулася, що в ніс тобі війнуло її напарфумленим волоссям і в тебе потемніло в очах. Але не від її волосся, а від того, що в білявки були вуса, борідка-еспаньйолка й сережка в кошлатій брові. Отямило тебе хрипке: “Шо?”

– Даруйте… А до Ль далеко?

Час їзди, – відказав білявк і позіхнув таким перегаром, що твій проти нього – легкий ранковий віддих.

– А туди що-небудь ходить?

– Собаки ходять.

Ти засміявся, та вчасно згадав, що собаками екстремали називають електрички.

– А-а… А.
– Автобус є, маршрутка… Смотря скільки в тебе дєнєг.
– Та негусто…

Білявк махнув бровою (мовляв, це твої проблеми) й розвернувся до тебе своїм брудним задилом. Що ж… Робити тут тобі… Є чого. Ти сховав квиток до кишені й, обійшовши вокзал, попрямував у місто.

І чому ти вирішив, що тобі є що тут робити?

За три години до початку вистави на головній площі Іфа – навпроти головного палацу культури міста – вже коїлося щось неймовірне. Посеред площі стовбичив спеціально відшуканий на звалищі і вбетонований в асфальт пам’ятник Леніну, на який було натягнуто гігантський презерватив із написом кольору достиглої піхви: “Contex-t”. Повернення Ілліча на головну арену міста було невипадкове: такий велетенський кондомище міг налізти тільки на нього. Фасад палацу затуляла циклопічна афіша, на якій зазначалося: “Contex-t. Art-проект. 15 числа”. Нижче до колон було притулено менш кричущу і більш інформативну афішу. З якої ти нарешті дізнався, що потрапив на безпрецедентну мистецьку акцію, влаштовану передовими творчими силами Іфа, названу “Контекст” і проспонсоровану виробниками найпопулярнішої в місті продукції (після горілки й валідолу). Імена представників іфського мистецького передовізму нічого тобі не промовляли, й ти покинув їх відчитувати, щоб не гаяти часу й не про?авити нічого з того, що діялось навколо. Ти вірив, що всі ті імена (а їх було аж три) неодноразово ще прозвучать під час вечора.

Біля затягнутого в кондом Леніна стояв спецприз – для тих, хто зважиться стягти з вождя світового пролетаріату його неординарне вбрання чи витягти з-під того вбрання самого вождя. Була така думка і в тебе, бо ж Ілліч – це кілька тонн цінного металобрухту, здавши який, ти міг собі забезпечити рік не лише п’яного, а й ситого існування. Але мати справу зі спецпризом (загоном спеціального призначення) ти бажання не мав.

Трохи далі, попукуючи від натуги, щось горлав місцевий скрипаль, філософ і бомж Григорій Савич Гомський. Коли навколишній натовп, що активно цмулив іфське пиво “Фі”, японський лимонад “Scaki” та іфсько-японський пивний лимонад “Фіscaki”, втрачав до філософа увагу, той брав під пику скрипку й видавав серію звуків, од яких здригалась уся площа, бо всім було цікаво, чи то, бува, не орудує маніяк із бензопилкою. Привернувши таким чином до своєї персони увагу назад, Гомський продовжував свою байкопроповідь, але його феноменальну мову, яку він сам вигадав і яка складалася з лексеми “су”, лексеми “а” та ненормативної лексики, розуміло лише 667 осіб: він сам і леґіон бісів, який сидів у ньому. Неподалік од Гомського проповідував о. Прокопець – цілитель, пророк, випускник Київської духовної семінарії ім. Одного Святого та дурдому по вул. Глеваській. Пам’ятаючи з дурдому, що віра без справ – мертва, о. Прокопець намагався застосувати свій дар на практиці – вигнати з Гомського леґіон. Але філософ-бомж при наближенні о. Прокопця з величезним – у півтора людських зрости – хрестом одразу ж піднімав із землі вагому каменюку, яка з цією метою лежала біля його ніг, і отцеві доводилось відбігати. Гомський, проповідуючи своє “асуа су блябля”, обачно крутився навколо своєї осі, так що о. Прокопець не міг підібратися до нього у натовпі ззаду, щоб покласти на біснуватого леґіонера руку чи хоча би хряснути його во ім’я отця, і сина, і святого духа по плечах хрестякою.

На іншому боці площі дітлахи бовтались у великому водограї, що був виконаний у формі букета прутнів, із яких невпинно й високо били молочно-білі струмені технічної води. Поруч група негрів із місцевого педінституту, поділившись на дві команди, влаштувала бійку: лопались від удару об зуби кастети, переламувались на потилицях бейсбольні битки, застрягали між ребер ножі.

У натовпі туди-сюди шугали щурята, пропонуючи респектабельним на вигляд гультяям зайві квиточки на виставу. При цьому вони всіляко уникали нереспектабельних, а отже, нерентабельних людей, які з розпачем на обличчях, поглядаючи на дешевенькі електронні годиннички, ледь не волали:

– У вас часом нема лишнього білєтіка?

Разів зо п’ять звертались і до тебе, та ти не мав ні лишнього, ні білєтіка. В тебе було спеціальне запрошення; ти мав сидіти хоч і з самісінького боку, зате в першому ряду, де будь-кого не садять, тому ти гордовито хитав головою й допивав восьму пляшку місцевого “Фі”, спостерігаючи за божевіллям, яке діялось навколо.

Раптом серед натовпу з’явилася зграя клоунів. Розмальовані до невпізнання, в барвистому лахмітті, вони галасували, реготали і втягували найреспектабельніших осіб у свої спонтанні дикі танці, в результаті чого в осіб зникали персні, гаманці, мобільні телефони, годинники, брошки з діамантами, золоті ланцюжки, медальйони й навіть зуби. Зникли клоуни так само швидко, як і виникли.

На сходах палацу культури, під дорійськими колонами іонійського зразка, стояв мікрофон, під’єднаний через невидимий пульт до двох колонок, які висіли на колонах під афішею. Там відбувався мініконцерт для розігріву публіки, який, якби публіка звертала на нього хоч якусь увагу, тільки розхолодив би її. Ти підсунувся ближче, по дорозі подарувавши пляшку з-під пива якомусь ввічливому злидареві, й устиг на виступ сухенького пацанчика в піджачній сірячині.

– Журно дивиться Шевченко зі свого портрета на сучасного хмільного лірика-поета, як поет красиві вірші у блокнота дбає, що пусті, як барабани, – сенсу ж геть немає. Про природу та про вроду в нього фраза кожна, та така, що без пояснень і утнуть не можна! А було, Тарас напише – зовсім інше діло: і царям, і хліборобам все там зрозуміло. То й лишається нам вірить, що в літературі не знайдеться більше місця пустоті й халтурі! – виголосив юначок одним духом і вклонився лобом у мікрофон.

Зааплодував тільки сивоскроній чолов’яга, що під час виступу хлопця не зводив із нього очей. Певно, батько вундеркінда або ж автор читаної ним шедеврески.

Далі йшов фольклорний ансамбль “Радослинь” – сімнадцять бюстатих тіток в укр. нар. одязі, які під довоєнну гармошку з присвистом без присвисту виконували пісню мовою, якої не второпав би й філософ Гомський. Ти вирішив, що то один із численних діалектів нашої невиглибної мови, почерпнутий із живлющих і незсякненних архівних джерел. Потім двойко дебелих дівчат під ту-таки гармошку завили: “Наша слава козацькая-а-а-а-а!..”, і ти вирішив, що не завадить узяти ще пляшечку “Фі”, але не встиг, бо в глибині палацу культури раптом спрацювала сигналізація, що перекрила всі звуки міста й паралізувала рух на площі. То задзвеніли три закличних дзвінки – всі разом. І ти метнувся в зал, махнувши перед носом сонної контролерки своїм запрошенням, схожим на величезну пачку презервативів.

Ти дуже вчасно забився в свій почесний куток. Бо вже за мить будинок іфської культури здригнувся від того велелюддя, яке щойно безтурботно цмулило на площі напої й у міру своїх сил розважалось, чинно розкланювалося зі знайомими, пліткувало, жувало й ловило витрішки, а тепер масово заходило до залу. Двері з розмазаними на них контролерками впали з завіс. Хтось верещав: “Осторожно, тут же діти!”, діти верещали: “Осторожно, тут же ми!” й матюганили весь білий світ. Три здоровенні баби, як три гарби, застрягли в проході, пінилися, гарчали й гризли одна одну за щоки, та о. Прокопець проштовхнув їх у потилицю своїм хрестищем. За отцем, як апостоли, посипалися в зал молодики, схожі на всіх принижених і обтяжених, утомлених життям і наркотою. Філософський бомж Гомський, страшно пиляючи свою скрипку й заразом ліктями розштовхуючи охочих всістися швидше за нього, мандрував десь у передні ряди. Люди лаялися, штовхалися, тислися, гарчали й харчали, гиркалися й харкалися, лізли, перли й перлися, пхали й пхалися, стрибали по головах і кріслах; ті, що сиділи, діставали пиво й чіпси, їм на руки падали ті, що ще сісти не встигли, пиво хлюпало, чіпси розсипалися, комусь на мордяці вже розбили першу порожню пляшку… І був плач і скрегіт зубів, і були кулаки в плечі й п’яти в яйця, і сипались ґудзики, й розходились блискавки, і хтось уже розмахував чиїмось скальпом, і було ще багато чого такого, що повториться хіба що раз – Судного дня.

І тут ти став підозрювати, що все це і є обіцяна вистава, точніше, один із її елементів. Ба й більше, вистава почалася значно раніше – ще вчора, коли тебе викинули на цій станції з потяга. То був початок, а решта – із цим включно – всього лише тривання, і те запрошення, яке ти дістав учора, жодного значення не має. Тебе інтеґровано в це дійство чисто випадково, але хіба випадковість – не єдина його закономірність? Ти став учасником-глядачем цього дійства, бо народився для цього. Саме так: народився, а оскільки народився ти, як запевняють батьки, не випадково, то, відповідно, невипадково й опинився тут, отже, випадкового тут нічого немає, все це чітко кимось сплановано, чиєсь пильне око (а може, навіть не одне) ревно за цим стежить, аби жодну букву сценарію не було перекручено. А може, цей сценарій створюється на ходу чи коригується залежно від того, кого й коли в це дійство буде випадково інтеґровано?.. Ти дістав запрошення, щоб пригадати імена тих трьох, чи того триєдиного, чи тих трьох єдиних, відповідальних за весь цей небезпечний для життя балаган, але раптом у залі ляснув постріл, хтось зойкнув, і той зойк пролунав уже в цілковитій тиші.

Світло в залі пригасло, а сцена виповнилася містичним сяєвом. Ти боявся озирнутись. Тобі здавалося, що всі враз завмерли, де були: зависли в повітрі, вклякли в проходах у неймовірних позах, із роззявленими ротами, вищиреними зубами, виряченими очима, зі стиснутими кулаками, скрученими дулями й занесеними для удару ногами. Пиво, вихлюпнуте комусь у вічі, загусло в повітрі, не досягнувши мети. Вибитий зуб завис у кількох міліметрах над підлогою. В організмах якщо не зупинилися цілком, то принаймні сягнули летаргійної уповільненості біологічні процеси…

І раптом хтось хруснув чіпсом.

Соцреалістично залунали фанфари. Напруження ззаду тебе зникло, зал був готовий сприймати виставу представників місцевого аванґарду. Фанфари стихли, і на сцену під цокіт власних каблуків вийшла середніх віків тіточка з розкішною папкою, над якою – аж тобі було видно – ворохобилася копиця пожмаканих аркушів.

– Доброго вечора! Доброго святкового вечора, дорогі гості! – урочисто мовила тіточка і раптом продовжила густим чоловічим басом: – Ми раді вітати вас у цьому святково прибраному залі на нашому урочистому дійстві… – тут чоловік і жінка єдиним – тіточчиним – ротом гукнули: – “Контекст”! збирає! друзів!

Зал хотів вибухнути оплесками, та раптом у паузі між останнім знаком оклику й першим виляском долонь бахнув постріл, і тіточка зі своєю розкішною папкою й копичкою пожмаканих аркушів обличчям уперед гуркнула в оркестрову яму. Уже під грім аплодисментів.

Овації захопленої публіки ще тривали, а сцена вже світлішала, наливалась іншим сяйвом – сяйвом літнього теплого вечора. Нарешті розчовпавши, в чому річ, зал ахнув. Стеля будинку культури над сценою поволі розходилася в різні боки, звідти на сцену сипалася всяка погань, крихти цементного розчину, штукатурки, вапна, скалки дерев’яних перекриттів, порохнява, жухле листя та ще щось жухле, впало сухе порожнє осине гніздо, схоже на зраджене вітром перекотиполе, сипалися висмоктані павуками мухи та іржаві бляхи, якісь зотлілі клапті, бички й папірці; на сцену й в очі переднім рядам іще щось сипалось і падало, а зал уже знову гнав хвилю оплесків, бо, яскраво блимаючи різнобарвними вогнями, гучно сигналячи й підвиваючи, з пройми вгорі на невидимих (а для глядачів – просто відсутніх) шворках опускався неопізнаний літаючий об’єкт. Гриміли барабани й вили труби, гляда
чі верещали, тупотіли ногами, копитами й ратицями, і коли ця какофонія нарешті сягнула піку, НЛО торкнувся колесами сцени.

Це був величезний старий автомобіль, обвішаний лампочками й блискітками, перероблений і доповнений так, що став схожий на космічний човник. І з того човника на радість глядачам вискочили три гуманоїди. Перший мав неакуратно підстрижену бороду й приклеєний скотчем ззаду до голови уривок кобилячого хвоста. Другий мав дещо акуратнішу борідку, волосся до плечей і плечі до ліктів. А третій просто був, і це також справляло враження. Космічна машинерія засигналила й зблиснула всіма своїми вогнями. І ти зрозумів: ця штука здатна переїхати хребет усій світовій культурі. Інша річ, хто буде за кермом… Якщо там є кермо. Гуманоїди помпезно стали на дашку своєї дивовижі й почали перемовлятися:

– Минув час турбації мас, ми прийшли, щоб ґвалтувати вас безтурботно.

– Ми заліземо у ваші уші, з ушей – у душі, з душ – у мізки. Ми будемо панувати над вами віками.

– Ваші діти вивчатимуть наші твори. Ми будемо писати історію літератури, укладатимемо хрестоматії, ми творитимемо тексти й самі їх досліджуватимемо.

– І ви повірите у те, що до нас не було нічого, крім розрізнених знаків, символів, кодів, натяків і тіней.

– Ми розкладемо всі наративи й метанаративи і покажемо вам їхнє смердюче й суперечливе нутро.

– У нас не було й нема авторитетів. Усіх, хто претендував на цей статус, ми знищили, і немає авторитетів, крім нас.

– Після нас не буде нікого. Зробити хаос іще більшим хаосом, ніж ми, – неможливо.

– Ми – поезія, проза, прозопоезія, малярство, поезомалярство, музика, кандидатські дисертації, проекти, автори, актори, скульптори, колекціонери, фіксатори, сторонні спостерігачі, хворі лікарі, наймані вбивці, вбивчі найманці, яничари, мудрагелі, колектори, нонселектори, ансамбль асамбляжистів, нетикані в рот, ми ваші сни і страхи, думки і мрії, ми вдахи й мастарі, кінські троянці, ми центр ядра, ми ядро структури, яке не вислизає від структурності, ми курячі яйця, альпенштоки й діоксини, ми маємо прутні для кожної найвибагливішої дупи, ми трахачі епох, ми…
Раптом звідусюди – згори, знизу, з усіх боків, здається, й з утроб самих глядачів – пафосно загриміло:

– Спонсор акції – Іфська фабрика гумових виробів № 2! Генеральний директор фабрики – Війномир Брендуляк!

Зал застогнав. Якийсь дід-курдуплик схопився з місця й почав розкланюватись на всі боки. Гуманоїд прокашлявся й продовжив:

– Ми – гумові вироби № 2…

Ти вирішив так тому, що це рішення в тобі жило. Хтозна як давно, можливо, все твоє свідоме життя, але воно було сформоване в тобі й відповідно тебе форматувало. Тобі є що робити в кожному місті, містечку, селі, сільці, хуторі й слободі – якщо там продають пиво і в тебе є на нього гроші. Гроші в тебе закінчувались, але ти мав квиток, мав адресу видавця, мав до післязавтра вільний час. Ти міг ті гроші витратити на автобус до Ль, міг причепитися блохою до “собаки”, міг… Але чудовий ранок у новому місті. Але знайомство з цим містом. Тут ти пива ще не пив, тож Бог дав тобі нагоду розширити географію твого пивування.

І ти пішов, і купив у першому ж кіоску пляшку місцевого пива (потрапляючи в якесь нове місто, ти неодмінно береш тільки місцеве пиво; ваше з містом знайомство починається саме так, а за твоєю колекцією пробок можна укладати окремий посібник із географії “Україна незнана”). І йшов, попиваючи те пиво, яке нічим не відрізнялось від багатьох інших, вулицями, що нічим не різнилися від вулиць інших таких же міст… За півтори доби ти пішки міг обійти весь Іф і щось про нього вирішити.

Трудящі вилазили зі своїх сонних дворів на зупинки міського транспорту. Трудящі покурювали, пожовували антиперегарні гумки, освіжали свій вчорашній перегар сьогоднішнім квасом і водою з бульбашками, що нагадувала і квас, і пиво, і газовану сечовину.

Тебе зупинив розкішний парк, входом до якого була дебела арка на чотирьох собачих лапах. Біля арки стирчала в небо піка Голіята. А може, то був пеніс Колосса, а може, то було взагалі якесь потойбічне чортій-що, але воно там стирчало, і ти пройшов під аркою повз нього, і сів на головній алеї допити пиво, а далі…

А далі ти прокинувся, зробив останній ковток із гарячої пляшки, усміхнувся щедрому сонцю, що висіло над алеєю, і вже хотів звестися, та раптом зауважив чиюсь руку з фарбованими в чорне нігтями, що обнімала тебе за плечі. Одне з твоїх життєвих правил вчило: стережися жінок, які обирають чорний колір помади й лаку для нігтів, а також фарбують у чорний колір волосся. Але жодного правила ти не мав щодо чорного лаку для нігтів на чоловічій руці.

Ти поволі озирнувся. Поруч на лавці сидів парубчак, схожий на дядька, й дивився на тебе, як пес на хот-доґ.\

– Ти мені, я тобі? – спитав він.
– Ти що, боксер? – відказав ти дещо вороже.
Парубдядько засміявся й обняв тебе міцніше.
– Ти шо, за гроші? – спитав.

Ти повільно звівся, його рука зіслизнула з твого плеча, затримавшись у тебе на дупі, ти підкинув порожню пляшку, вона перекрутилась у повітрі, ти спіймав її за шийку, дядько сказав: “Ух ти!”, і тут ти тицьнув йому цю пляшку в зуби й гиркнув:
– Ти шо, кіндрат, обкурився?!

Дядьрубок вирячив очі, навіщось підняв руки вгору й сказав крізь пляшку:
– Так а чо ти в шоколадній жилі сидиш?
– Де хочу, там і сиджу! Тебе довбе?

Абориген покрутив головою, і ти, стискаючи пляшку, як биту, пішов углиб парку.

Пішов углиб, а опинився в центрі. Принаймні, для себе ти визначив те місце як центр, бо на цей криво заасфальтований майданчик із непрацюючим фонтаном посередині стікалося безліч алей. Саме в цьому центрі й відбувалася центральна подія парку. В принципі, вереск ти почув іще здаля, та побачив його джерело вже аж коли вийшов на лобне місце. Кремезний молодик тягав за розкішне біле волосся зігнуту навпіл дівчину. Другий кремезний молодик гучно ляскав то однією, то другою долонею її по оголеній дупці. Дупка дівчини вже розчервонілась, як після лазні, але врятувати свою красуню від процедури дівчина не могла: спущені до колін джинси та волосся в чужих і дужих руках сковували її рухи. Дівчина могла лише крутитись у бік, куди її тяг за волосся один, і верещати, приймаючи ляпаси другого, який крутився за її дупкою, як за сонечком. Так ця спаяна трійця й крутилася, привертаючи увагу перехожих. Троє дітлахів років шести-семи аж присідали від реготу, тицяючи пальцями:

– Диви, диви, оно попа!

– Хі-хі-хі, диви на піську!

Тітка на лавці ліворуч від фонтану сиділа, як на голках, не знаючи: бігти кликати міліцаїв, чи просто бігти подалі, чи вже сидіти й робити вигляд, наче її тут нема. Тітка на лавці праворуч від фонтану спостерігала за сценою, і на її обличчі ясно вимальовувалось бажання опинитися на місці білявки. З бокової алеї вигулькнули два дядила. Побачивши в себе на шляху такий геппенінґ, вони, не зупиняючись, попестили, скільки можна було, очима червону дупку жертви і, мотиляючи портфелями, посунули далі. А дівчина хрипіла й тупотіла ніжками…

Звичайно, ти не міг не продемонструвати своє геройство. Запухлий від постійних запоїв 162-сантиметровий герой із рваною торбою на плечах мав засвітитися в цій сцені – й засвітився. Ти притулив торбину біля клумби, підкрався до трійці і, підскочивши, щоб удар був якраз по тім’ячку, брязнув пляшкою по голові того крем’яха, що тягав дівчину за волосся. Крем’ях бляхомухнув, засичав і, схопившись руками за свою лисину, звалився на асфальт. Другий кремез випростався, загарчав, та оскільки в тебе в руці лишилася шийка пляшки з загрозливою “трояндою”, якою можна спотворити пику навіть Франкенштейнові чи Ф. Крюґеру, кидатись на тебе він не квапився. Просто спитав:
– Ти чо, бль? Га?
– А ти чо? – відповів ти по суті.

І тут білявка, що й досі стояла раком, поправляючи волосся, так подала своїм розпеченим задком мучителя в пах, що той, склавшись удвоє, загримів навзнак у фонтан. Дівчина випросталась, повернулась дупкою до тебе, охнувши, натягнула трусики, тоді – брудні ззаду джинси, а вже потім, побачивши, що здоровило з розтовченою головою заворушився, ти схопив її вище ліктя й потяг в алею, яка викликала в тебе найбільшу довіру. І вже тоді за спиною у вас пролунало: “Де міліціянт?!”

Досхочу наділивши своїх кривдників гостросатиричними епітетами, білявка нарешті вдячно зиркнула на тебе, почервоніла й опустила вії. Довгі й пухнасті, між іншим.

– За що це вони тебе… виховували? – поправив ти на плечі торбу своєї творчості.

– А за те! За обід у ресторані не заплатила.
– Ти без грошей?

Вона глянула тобі в очі й зареготала, закинувши голову назад. А потім, глянувши на тебе вже серйозно, мовила:

– Не в цьому штука. Вони, взагалі-то, угощали.

Тут до тебе нарешті докотило.

– Я їм так і сказала: за якусь дохлу курку й флакон газованих сциклин ноги розставляти я не буду! Ну і… втекла. Але недалеко.

Мовчанка затяглась, алея закінчилася ґратами, за якими шуміла транспортом вулиця. І ти спитав те, що тебе давно хвилювало:

–А що таке шоколадна жила?

Дівчина пирскнула, як пульверизатор, і глянула на тебе якнайсерйозніше.

–Ти шо, серйозно?
–Що “серйозно”?

–Це головна алея нашого парку. Там, як правило, ніхто ніколи не сідає. Ну, хто знає. Там пєдікі тусуються. Шоколадна жила – це… Ну, срака, анус. Кишка задня!

Ти так і думав.

–А взагалі, спасіба, – подякувала вона нарешті.
–Пожалоста. А ти… гарна.
–Ой, та ну…
–Та ні, серйозно.
–Ну, ти ж намилувався!
–Ну, було ж чим.

Вона взяла тебе під руку.
–Ходім перекусимо? Тільки не в ресторан!
–У мене грошей… – почав ти, але вона затулила долонькою тобі рота.
–Бабки є.

Дівчина легким рухом відсунула секцію паркової загорожі, й ви опинились на залитій сонцем вулиці демонічного Іфа.

– Ми каталізатори, інгібітори, адаптори й адаптатори! Ми сто-нуль на нашу користь! Ми – підвалини світобудови! Ми – історія! Ми – леґенда! Ми – міф! Ми – Іф! Ми еректори, ампутатори, алігатори й олігофрени! Ми все те, що ніщо! Ми – нічого з того всього! Ми – пил під вашими ногами, але пил урановий! Ми роз’їмо вас ізсередини! Ми обгидимо вас, змішаємо вас із нашим лайном і згодуємо вам!

Зал після кожного вдалого, на його думку, пасажу ревів і бив у долоні. В декого вони вже так порозпухали, що замість потрібного лясь-лясь-лясь виходило приглушене пух-пух-пух. Ти зауважив, що в юної панночки поруч раз-по-раз вставав член; особливо він у неї здибився, коли конохвостому бороданеві таки вдалося перехопити в свого менш бородатистого колеги слово. Виголосив хвостатий щось таке:

–Я – ляля Бо.
Я ляля,
Бо я ляля.
Бо ляля я,
Мені бо-бо,
Бо ляля.
Я ля-ля-ля,
Мені бо-бо,
А я все ляля.
Я українська,
Я бо-бо,
Бо я, бля, ляля […]

Ти не міг дочекатися кінця того вершинного тексту іфської аванґардної думки, бо тобі вже не на жарт припікало: вісім пляшок іфського ні темного, ні світлого, а такого собі пива твій організм уже профільтрував. А текст тривав. Тебе кинуло в піт, а віршище й не думало кінчатися. Ти поглядав на бічні двері у великому сподіванні, що вони не зачинені. Твоя короткозорість не давала змоги прочитати, що там за напис над ними світився, та ти сподівався, що то було слово “вихід”.

Тобі допоміг бомжуватий філософ Гомський. Вчувши в белькотанні хвостатого генія щось рідне, він на весь зал зненацька загорлав:

–А сусу асу суа бля бля суа йоб суа су! Бля су бля су йоб а а суа! Йоб!

Отця Прокопця підкинуло в кріслі.

–Я нє возлію кровавих возліяній іх, і нє помяну іх устамі моїмі! – заревів він, як у церкві, і, випершись ногами на сидіння, зорієнтувався в просторі й метнув свого величезного грізного хреста в потилицю Гомському.

По дорозі до невитриманого філософа хрест збрив кілька зачісок разом із волоссям і проорав якомусь інтелектуалові лисину, що викликало в залі з одного боку регіт, а з іншого вереск. Філософ Гомський, діставши в потилицю сакральним знаком, перейшов на чистий мат, не розводячи його всякими “асуасу”. Незважаючи на рухи в залі, виконавець високочолої поезії ляляболив її далі, тільки трохи голосніше. Напнутий член твоєї юної сусідки вже стали помічати в задніх рядах.

Скориставшись цією колотнечею, ти швидко й тихо шаснув у бічні двері, над якими – ти розгледів в останню мить – світилося “ContEXIT”.

Пивниця “У Барила” була одним із тих місць, які так і називають: “Одне місце”. Увійшовши в половину здоровецького барила, що стирчала на вулицю, ти провалився кудись глибоко вниз, не одразу зрозумівши, що сходи тут високі й круті. Вдарившись лобом об без’язикий дзвін, що висів унизу під аркою, аж у голові тобі задзвеніло, ти опинився в напівпідвальному приміщенні й сходу наступив на чийсь капелюх.

–Громадяни, чий набалдашник? – спитав ти для порядку.

Відповіддю тобі було булькання трьох громадян, які заливали в свої утроби пиво, змішане, швидше за все, з горілкою, бо шампанське чи колекційний “Вінсент ван Гог” навіть ти не розбавляв би пивом. Ти покрутив неопізнаний велюровий об’єкт у руках і поклав його на місце – під ноги.

Ви сіли за столик із перебинтованою ніжкою – єдиний, вартий, як тобі здалося, довіри. Ти притулився на половині довгастого ослінчика, бо друга його половина була: а) тріснута; б) обригана. За шинквасом соловів довговолосий дідок, на вигляд – тато Карло.

– Шо берем? – спитала дівчина.

– Берем за знайомство і по пивку, – сказав ти без особливого ентузіазму. Звичайно, краще було б це взяти в генделику й посидіти де-небудь у сквері – на свіжому повітрі, під світлом сонечка, милуючись зеленню й до всього байдужою громадськістю, але це було краще для тебе. Дівчина (до речі, як її хоч звуть?) так, певно, не вважала. Може, сидіти в таких місцях було в Іфі особливим шиком?

– Ну, за здоровий спосіб життя, – виголосив ти свій улюблений перший тост, хоча в цьому випадку доречніше було б випити за знайомство. І познайомитись заразом.

– Ляля, – сказала вона, випивши.
– Я теж так думаю.
– Це мене звуть так.
– А-а.
– Дуже приємно.
– Тристрам, – відрекомендувався ти нарешті. – Можна просто Страм.
– А чим ти займаєшся?
– Рятую від прочуханки гарненьких дівчат.
– Це я помітила. Карло! Карло! – загукала Ляля.
– Ну шо такє?! – вищирив бармен з-за шинквасу зуби.
– Ми заказували сосіскі по-вєнскі, а ти шо приніс?
– Хуй под майонезом! Жери, свиня, шо бачиш!

Три джентльмени за сусіднім столиком забулькотіли сміхом.

– Слухай, ти, старий пошляк, – звівся ти, і ослінчик ззаду тебе розтанув, даючи тобі більше простору. – Єслі ти ше хоть одне криве слово із-за своєї стойки сюда перднеш, то я тобі скормлю під майонезом твій лічний хуй. Поняв?
– Ти шо, козирний, синок? – блиснули знов зуби тата Карла. – Це тобі не підарскій клуб. Не устраює – топай в ресторейшн. Поняв?

– Ах ти хрєн навозний… – вимовив ти, і ще не відкоркована пляшка пива полетіла в залізні зуби шинкаря.

А троє джентльменів із різноманітними вигуками були вже тут як тут. Ти блискавично оцінив ситуацію. В руках у всіх трьох блищали саморобні, а тому втричі небезпечніші викидухи. Ляля з писком заховалася під стіл. Тим столом ти одразу ж накрив трьох охочих посікти тебе на салат. Перебинтовану ніжку, що лишилася в тебе в руках, ти наступної миті вставив татові Карлу в зуби (старий підійшов до тебе впритул із дрібнокаліберкою Марґоліна, та не встиг нею скористатися).

– Синок, зубкі-та у мєня нєсакрушимиє-е-е-е! – завив шинкар, упавши навзнак, але вже метрів за три від тебе. Ляснув постріл (це в татка конвульсивно спрацював протез пальця).

Але часу звертати увагу на старого пердуна ти не мав. Двоє охочих дістати від тебе по горішках уже вибралися з-під уламків столу й наставили на тебе свої викидушні жабоколки. Ти хвацько підскочив, учепився за люстру, що нагадувала панікадило, колесо від воза чи ще якусь круглу фіґню, і твої ковбойські чобітки, брязнувши шпорами, увійшли гострими каблуками в пельки завсідників цієї смердючої таверни. Третій завсідник, ухопивши засмальцьовану дошку стола, загарчав і зробив раз, два, аж три випади, але ти від них майстерно ухилився. Мить – і твоя ковбойська п’ята, озброєна шпорою, увійшла нападникові туди, куди ти й цілився. Сердега заскавулів, кинув дошку і схопився обіруч за ширіньку, забувши, що таким чином залишає без захисту свою дорогоцінну мордяку. Наступної секунди об ту мордяку ти розмазав страву, за яку заплатив як за сосиски по-віденськи.

Ляснув постріл, і порожня миска розлетілася в твоїй руці. Це про себе нагадав “нєсокрушимий” тато Карло. Ти розвернувся, зняв свої темні окуляри, ефектним рухом кинувши їх за плече, і повільно пішов просто на нього. Під твоїми чоботами захрускотіло бите скло, яке тут узялося невідомо звідки, й поскрипували в цілковитій тиші дубові мостини. Ляля схлипнула. Бідне дівча тулилося до стіни, готове будь-якої миті дременути геть, хоча якщо воно не зробило цього досі, то навряд чи вже дремене. Цікавість перемогла: вона дуже хотіла побачити, як ти, зловивши грудиною кулю, відлетиш до протилежної стіни і, пустивши щедру цівку крові з правого кутика губ, почнеш здихати. Крім того, якщо з останнім видихом ти її поцілуєш, то рейтинг її в місті неабияк зросте.

Ти неквапно насувався на тремтячого шинкаря.

– Синок-стаять-ти-шо-казирний, – пробелькотів тато Карло.

Але ти йшов, з ефектними звуками дочавлюючи рештки розсипаного по підлозі посуду.

– Зємлячок-ти-шо.
– Тамбовскій вовк тобі землячок, – сказав ти, підступаючи ближче. І ще ближче. І ще. Зовсім близько.

І тут тато Карло вистрелив. Куля увійшла тобі в ребро, ти похитнувсь, але продовжував наступати. Ляснув іще один постріл, але ти був невблаганний. Дрібнокаліберний пістоль Марґоліна ляскав і ляскав, кулі входили в твоє тіло одна за одною, ти хитався, часом відступав на крок назад, але вперто просувався до патлатого жлоба…

Це вже було схоже на істерику: Тато Карло не відпускав гачка, пістолик ляскотів, як дрібнокаліберний кулемет, він уже розжарився до червоного, на всю пивницю смерділо горілою татокарловою п’ятірнею, але ти був уже зовсім близько. Мить – і ти вирвав зброю з рук шинкаря. Друга мить – і твоя залізна рука, де крізь розірвану шкіру зап’ястка виднілися дротики й пружинки, схопила хама за горло. Третя мить – і старий захіхікав, як маразматик:

– Слухай, а може, я тобі лутше ані?дот розкажу? Про клітор. Дуже класний. Прибігає гінєколог до гінєколога…

Але четвертої миті ти металево мовив: “Аста ля віста, підараста!” і з усією бездушністю, на яку лиш спроможний робот (чи спроможний лиш робот), хряснув старого в зуби руків’ям його пістолета.

Це був кінець. Набір нєсокрушимих, вставлений понад двадцять років тому (найкраща танкова сталь!) гулькнув татові Карлу в горлянку, він закашлявся, посинів, затремтів, набурбелив у штани, ще раз посинів – і це вже було навіки.

Ти витер руки й розвернувся до трьох пияцюг, що винувато стовбичили біля дверей, готові до виходу.

– Краще б столи пошкребли своїми сікачами, а не розмахували ними в людей перед ніздрями! Тут же гидко сидіти! – горланув ти. І пияцюги з готовністю кинулись до роботи.

Ти підійшов до Лялі, яка блищала тобі назустріч усіма своїми очима, зубками та ґудзиками.
– О-о-о… – простогнала вона.

Ти мовчки рвонув спереду її блузку, потім – білосніжний ліфчик, і вона тобі віддалася просто на шинквасі, над трупом старого Карла, натужно стогнучи, дряпаючи твою мужню спину й виробляючи ногами казна-що під ритмічне шкрябання саморобних викидух об засмальцьовані кришки столу.
– Так буде з кожним, хто тебе образить, – запевнив ти, кінчаючи.
– Я вірю, я знаю, я хочу!.. – плакала вона, кінчаючи вже вшосте.
– А я вже не хочу, – сказав ти, на ходу защібаючи ширіньку й розправляючи крила: тебе чекали інші бетменські справи.
– Як не хочеш? Гроші заплачені, – сказала Ляля.

Ти глянув на неї, мов із потойбіччя.
– Та не обращай ти вніманія на того старого мудобола! Він усім так хамить.
– Разговорчікі, – буркнув тато Карло від шинквасу, але не злісно.

Три ковбої великого міста, схиливши мордяки до центру столу й поригуючи одне одному в очі, ділилися враженнями про вчорашній футбольний матч між Гренландією і Барбадосом, який ніхто, як виявилось, не додивився, бо в усьому Іфі вчора вирубили світло.

– Найшли на чому економить – на світовому футболі!

Ти линув у горлянку пиво й заїв уламком сосиски по-віденськи, яку тато Карло відрекомендував як “хуй под майонезом”.

– Слухай, а чо в тебе сумка така грязна? – спитала раптом Ляля.

Ти хотів їй відповісти про її джинси й мову, але відбувсь, як завжди, жартом, який насправді був правдою:

– Бо завжди мусить валятися там, де й її господар.

Ти цмулив пиво й розумів: у ньому є ще щось, крім солоду, хмелю, води з артезіанських джерел, масової частки сухих речовин у початковому суслі та об’ємних відсотків спирту. Ти стільки пив перепив, що вже на смак міг відрізнити: прострочений напій чи свіжий, світле пиво чи темне, ячмінне, житнє, рисове, гречане, конопляне, з колою, текілою, лимоном чи мідним купоросом, міцне воно чи не дуже, хмільне медове чи просто хмільне, живе чи пастеризоване, зберігалося так, як радять на етикетці, чи абияк… Одне слово, ти був фаховим любителем пива. Але у випадку з іфським продуктом ти намацав для себе щось нове. На пляшці, крім назви диво-продукту та адреси виробника, нічого більше не зазначалося.
– А з чого варять це пиво? – спитав ти.
– Коли як, – байдуже кинула Ляля. – А вопше я не знаю.

І справді, пиво з такою ж етикеткою, яке ти взяв уранці в кіоску, дещо відрізнялось від цього. І те “дещо” було кардинальне.
– Карло! Карло! – загорлав ти несподівано й для самого себе. – Чо пиво кисле, чучмек ти патлатий?!
– Синок, разговорчікі, ти казирний, шо? А вон нравиться – убирайся не! Ресторацій городє в полно нашому! – з готовністю відгукнувся старий.

Ти вирячився на нього з не меншою готовністю.
– О-о, та ти готовий, – сказала Ляля.
– Я?! Після п’ятдесяти грамів і півпляшки пива?! – обурився ти, хотів зірватися з місця, але не зміг, бо зразу ж упав із ослінчика.

Ляля з лайкою і під булькотливий сміх трьох випивайл за сусіднім столом підняла тебе, як мішок міндобрив, і всадила на місце.

– Боже, як ненавиджу тягати п’яних! – сказала вона. – Таке впічатлєніє, наче цуприкуєш мішок із гівном!

Ти був такий готовенний, що міг ворушити тільки бровами. Але на бровах сказав їй більше, ніж будь-який поет із епічним мисленням міг би сказати на словах. Ляля багатообіцяюче усміхнулась і крутнула дупкою:

– Я зараз прийду.

“Вирішила культурно з’їхати”, – подумав ти. Ну що ж, не вперше.

– Зараз прийду я, – сказала вона значуще, і саме в такій побудові фрази ти вловив більший сенс.

За “ContEXIT’ом” був коридор. Фон Фу, ти звик до тьмяних вузьких коридорів, у кінці яких горить жовта лампочка, а самі коридори виявляються безкінечними, зануреними в інший вимір. Але тут усе було навпаки: лампа денного світла горіла в тебе над головою, а далі була глибока темрява. І що далі йшов коридор у глибину, то безпросвітнішою та темрява ставала.

Але ти йшов, бо бачив у ній, мов тигруар, бо потреба звільнитись від іфського пива гнала тебе, кликала на подвиги. Оскільки лампа залишилася позаду, ти не міг бачити, де саме коридор переходить у позавимір. Ти йшов “по стіні”, налапував двері, читав таблички на них, вони тобі щось нагадували, але що – ти не мав ні гадки, ні згадки. “Рекреаційна”, “Перверзійна” (літеру “з” тут хтось жирно закреслив червоним, надписавши натомість “с”), “Еякуляторна”. Далі йшли “Дефлораційна”, “Онанаційна”, “Нарататорна”, “Плюралізаторна”, “Цитатна”, а за нею – залізні двері з незрозумілим написом “КРК”. Потім ти проминув “Лаборантську”, “Лабіринтську”, “Берестейську” й “Шулявську”, “Холодну”, “Темну” й “Таємну”, тебе вже нічого не дивувало, після пива “Фі” ти був готовий до всього, але прочитавши “Фофанаційна”, в ті двері ти з цікавістю зазирнув. Посеред невеликої, залитої червоним світлом аварійних ламп, кімнати стояв великий, загрозливого вигляду фофанатор і підморгував тобі зеленою блимавкою. “Ні, спасибі”, – подумав ти, побачивши ту диявольську машину, й попрямував далі. “Муляжна”, “Тенденційна”, “Есейна”, “Костюмерна”, “Масочна”, “Сміхова”, “Гримерна”, “Гримасна”, “Репетиційна” (за цими дверима хтось репетував, але доволі непереконливо), “Дисертаторська”, “Драматична”, “Бібліотека”, “Дзеркальна”, “Балетний зал”, “Більярдний стіл”, “Звалище народних інструментів” (інструментів для чого?), “Марширувальна”, “Кінцева”, “Кільцева”. Ти вперто рухався глибше в темряву, заспокоюючи себе, що коли й не знайдеш туалету, то в цій глухій пітьмі твого дзюркоту ніхто не побачить і не почує. На чергових дверях було “Стороннім вхід заборонено”, далі – “Вхід заборонено”, ще далі – “Вхід”. На наступних ніякої таблички не було, і ти увалився туди.

Це було те, що треба. Інтимно освітлене, обкладене пастельних тонів кахлями, приміщення на два унітази. Унітази були старі й страшнючі, крім того вони стояли в дикій близькості один від одного, майже як сіамські близнюки з-під Прип’яті, і це мало технічне, чи то пак – сантехнічне, виправдання: вони мали спільний бачок. Хоч і з двома шнурками.

Це далеко не все, що ти встиг побачити, розстібаючи ширіньку. На лівому унітазі (з твоєю появою вона пискнула й схилилась, прикривши ліктями білизну свого живота) сиділа молоденька коротко стрижена вродливка. Та закони анатомічної гідравліки брали своє, і за мить ти вже лив у вільний унітаз так, як лив би, якби ніякої дівчини поруч не було. Не всяке навіть чоловіче вухо нормально сприйме таке лиття, та про акустику ти не замислювався: вчасне випорожнення – та ще й не в штани! – це одна з дарованих тобі Господом справжніх насолод на цьому світі.

Ти вже зібрався ховати свою ковбаску в штани, але тобі завадив маґічний погляд дівчини на унітазі поруч. Вона дивилась на твій пеніс так, що він раптом ворухнувся й почав робитися фалосом. Ти винувато глянув на дівчину, вона невинно глянула на тебе, і контакт ваших очей вимагав доповнення: контакту решти вас. І він, той контакт, відбувся. Ти сидів на жахливому, брудному, просраному не одним поколінням людей унітазі, вона сиділа на тобі, й ти розривав спереду її блузку, а за нею – фіолетовий ліфчик.

– М-м-м… И-и-и… М-м-м… И-и-и… – стогнали ви.

Під вами, в надрах унітазу, кишіли паразити, поруч капала в бачок вода, з-за стіни глухо долинали звуки вистави, що десь там, безмежно далеко, набирала обертів, а ви втішалися своєю молодістю, п’яністю, міццю.

– М-м-ми-и-и!.. – нарешті простогнали ви в унісон і кінчили аналогічно.

Дівчина, тицьнувшись гарячим носиком тобі в шию, потяглася до шнурка і спустила воду. Зашипів, засичав, захлинувся бачок, жжикнув зипер твоєї ширіньки, вона підтиралася вдруге… І раптом ти зрозумів, що це маленьке туалетне безумство вже ніколи не повториться, що зараз ви повернетесь до залу й після вистави одне одного вже не знайдете, треба було щось сказати, хоч якось зачепитись за цю мить, але що ти міг вдіяти?..

Ти вдіяв, що міг: поки вона натягувала під спідничку сріблясті трусики й випорпувала з косметички люстерко, ти занурився в надра своєї торби й дістав чорний шкіряний блокнот. Це були чернетки твоїх торішніх віршів – нескопійовані й ніде не друковані оригінали, і ти наспіх надписав їй той блокнот. Вона тобі навзаєм подарувала розірваний тобою ж ліфчик, і ти, приклавши його до вуст, до серця й до матні, засунув його між рукописів, і раптом зауважив, що з розстібнутої торби звисає якась біла шматина. Ти висмикнув її й побачив білосніжний, розірваний спереду ліфчик, – ти, певно, зачепив його, коли витягав блокнота. Вона стиснула губи, очі її стали глибші, ти кинув той ліфчик в унітаз, схопив її в обійми, але вона була уже не та, – далека, холодна й замислена.

Ти схопив торбу й вискочив у коридор. Лампа тепер була, як ти й звик, далеко попереду, і ти полетів на її світло, не озираючись на двері, за якими лишилася без ліфчика вона, двері з написом, якого ти не міг помітити, бо він був зроблений прозорою фарбою, – “ЧіЖ”. Замиготіли – тепер у зворотному напрямку – всі оті “Вхід”, “Вхід заборонено”, “Стороннім вхід заборонено”, “Кільцева”, “Кінцева”, “Марширувальна”, “Звалище народних інструментів”, “Більярдний стіл”, “Балетний зал”, “Дзеркальна”, “Бібліотека”, “Драматична”, “Дисертаторська”, “Репетиційна”, “Гримасна”, “Гримерна”, “Сміхова”, “Масочна”, “Костюмерна”, “Есейна”, “Тенденційна”, “Муляжна”, “Фофанаційна”, “Таємна”, “Темна”, “Холодна”, “Шулявська”, “Берестейська”, “Лабіринтська”, “Лаборантська”, “КРК”, “Цитатна”, “Плюралізаторна”, “Нарататорна”, “Онанаційна”, “Дефлораційна”, “Еякуляторна”, “Перверзійна”, “Рекреаційна”, врешті, тобі трапилися двері з лупатим написом “Сюди!” – і ти не роздумуючи влетів у ті двері.

Влетів і вилетів. Просто перед очі всієї іфської публіки. Просто перед тупу мордяку обвішаного ялинковими електрогірляндами космічного “жука”, на дашку якого корчилися троє ліліпутів.

– Я ляля, бля, я ляля, бля, я ляля! – хрипів хвостатий, пританцьовуючи. Борода його була вся в піні.

– Ми – фалічні символи землі! Ми – сперма Бога! Ми – пальне для геєни! – вив менш бородатий, і його спите обличчя сіпалось, як на страшному суді.

– Київ – це насмоктаний кров’ю кліщ, який вчепився в центр України й продовжує висмоктувати ре?іони! Його треба вирвати з тіла нашої стражденної, виснаженої держави! – агонізував третій – найвищий – ліліпут.

“Маттіті! – встиг подумати ти. – Із залу це все має такий помпезний вигляд, так заворожує, а тут… Тут усього лише троє пігмеїв на горбатому “Запорожці”, обвішаному дешевими цяцьками!”

І тут зал заревів по-справжньому. Це був такий оглушливий вибух, він мав таку ударну силу, що карлики покотилися зі свого псевдокосмічного агрегата, а ти зіщулився й увібрав у себе лапки, як павук в екстремальній ситуації.

– Четвертий! Четвертий! Чет-вер-тий! Чет-вер-тий!.. – скандував зал і тупотів нижніми кінцівками.

– Четвертий?! Четвертий?! Хто четвертий?! Де четвертий?! – отямилась і осатаніла трійця.

Грякнув барабан. Зал завмер.

Запала справді глобальна тиша, бо це був пік, злам, кульмінація вистави, й глядачі, природно, боялися пропустити бодай слово з цієї сцени. Троє ідолів аванґардної іфської думки вп’ялися в тебе жовтими, помутнілими від усвідомлення власної геніальності очиськами. Так менади дивились на Орфея, титани на Загрея, а давні слов’яни – на Морену. Німа сцена затяглася. Тиша була така напружена, що робилось моторошно, але вона була вагітна розрядкою, радістю, що, вивільнившись, могла змести, як ураган, весь Іф із найближчими селами. Від передчуття радості в когось у проході зіслизнула з плеча повна сумка пляшок, пролунало “брязь!”, не лишивши пляшкам ані шансу, і всі з тої радості заіржали – коротко, зловтішно. І знову тиша…

– Возґлаґоль, сину мій, возґлаґоль! – доходив до оргазму о. Прокопець.

– Асуа бля-бля-бля-бля-бля-бля-бля!.. – заїло філософу Гомському.

– Синок, да ти в натурє казирний! – десь із темної глибини залу каркнув тато Карло.

Хтось у передньому ряду змахнув списом. О ні, то був член юної панянки, біля якої ти нещодавно сидів.

Вибору не було. Ти виступив наперед і виступив.

Поки Лялі не було, тобто поки вона була, але не тут, ти пробував допити специфічне пиво й таки допитися до суті: що в ньому намішано. Ти пив і пив, а пиво не кінчалося й не кінчалося. Тобі дедалі важче ставало підносити пляшку до губ, вона робилась важча й важча, наче з кожним ковтком туди додавалось свинцю, але ти від природи був упертий, тому обіруч, із чималою напругою, підносив пляшку до мордяки, зазирав у шийку, але пиво було й було, воно радісно пінилось і шипіло так близько від твого ока, що мимоволі виникало бажання його відпити…

Ця важка атлетика тривала, аж поки повернулась Ляля.

– Ти й досі бавишся калейдоскопом? – спитала весело. – То я тобі подарую кращий, ніж порожня пляшка з-під пива!

Вона виплутала з твоїх пальців справді порожню пляшку й поставила на край столу.

– Карло! Карло! Поможи мені його перетащіть!

– Я тє шо, гружчік? – рикнув тато Карло з-за шинквасу. – Думай, шо гаваріш!

– Я сказала: поможи.

Ляля сказала це надзвичайно тихо. Але ти, саме намагаючись поцілувати її в скроню, помітив, як блиснули в бік шинквасу зеленим сяйвом її очі. І Карло… Тато Карло… Шинкар Карло, який хамив усім без розбору, козирний Карло, козирне мурло Карло і просто мурло Карло – скорився! Слухняно, аж якось поквапливо, вибіг з-за свого пропахлого пивом і солоними горішками прилавка, звалив тебе на плечі, як пораненого, й по-лакейськи спитав збляклим голосом:

– Куди вам його?

– В задню.

“В задню що?” – подумав ти, але тебе вже тягли, а ти не міг (та й не хотів) опиратися.

Задня, куди тебе доставили, виявилася просторим світлим залом. І не просто залом! Тебе всадили за вкритий білосніжною скатертиною столик, посередині якого в низенькій вазочці стояв цвіт сон-трави. Тут було чисто і свіжо (під стелею ти помітив крутий кондиціонер). В одному кутку був бар, де порався до блиску вилизаний довговолосий молодик, схожий на тата Карла, як яблучко від яблуньки. В другому якась тітка, звиваючись навколо сріблястого шеста, досить вдало пародіювала стриптиз.

– Нравицця? – моргнула тобі Ляля, підсуваючи меню.

– Нехіло! – сказав умить протверезілий ти.

І за мить меню, зблиснувши позолотою, відкрило тобі свої секрети.

Алкогольні напої
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Все, що забажаєте, крім токайського вина “Scovoroda” урожаю ХVІІІ ст.

Холодні закуски
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Все, що забажаєте, крім філе баклажана (кончілось).

Гарячі закуски
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Все, що забажаєте, крім смаженої саламандри в томатному соусі (втекла, зараза!).

Перші страви
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Борщ і суп.
3) Все, що забажаєте, крім борщу і супу.

Другі страви
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Відбивна по-фестськи.
3) Котлета по-нашому.
4) Кук по-аборигенськи.
5) Кабан-гриль.

Гарніри
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Обманна каша.
3) Все, що забажаєте, крім ячмінної каші (неврожай).

Десерт
1) Пиво “Фі” в асортименті.
2) Все, що забажаєте, крім того, чого ви навіть уявити собі не можете.
3) Ромова баба.

Читати далі ти не став, хоч там іще були гарячі напої, соуси, аперитиви, спеціальні страви та реклама. Ляля нудилась, крім того, таке розмаїття незнайомих тобі страв боляче зачіпало твій комплекс неповноцінності.

– А шо такє ромова баба? – спитав ти офіціанта, що виник у тебе за спиною, щойно ти ляснув розкішною папкою меню.

– А ви ціну бачили? – спитав він, люб’язно усміхаючись.

– Не сліпий.
– Але й не зрячий. – Здавалось, усмішка йому в’їлася в череп.

Справді, ціна була не на рівні світових провінцій.

– Ти хочеш бабу? – скинула бровами Ляля.

Ти звів на неї очі. Це була та Ляля і не та. У тієї, яку ти врятував од привселюдного тілесного покарання, очі були темно-зелені, якісь аж болотяні, а в цієї Лялі вони були ядучо-зелені, надзвичайно світлі й блискучі, аж боляче було в них дивитися. “Накокаїнилась вона, чи що?” – подумав ти. Але ж не рівняти всіх по собі!

– Добре! – ляснула Ляля в долоні. – Ми замовляємо ромову бабу!

– Та нє… – почав було ти, але офіціант із оскалом уже здимів. – Навіщо ти? – вкрився ти холодним потом. – І взагалі, в мене грошей – нема.

– А в мене грошей – є! – блиснула Ляля очиськами. – Ти мій рятівник, ти мій гість, я тебе пригощаю! А захочеш токайського – дістануть. Сам Сковорода на таці піднесе!

Це вже було занадто. В тебе гуділа голова, болів збитий лікоть, щипало під лопаткою, і ти не був упевнений, що не потрапив у палату для білогарячечників.

І тут подалася ромова баба. Сама. Вона була здоровенна, сало двигтіло на ній, як на трьох льохах, шість підборідь ходили, як конвеєр, щоки висіли торбами. Від неї пахло потом і хіттю, вона важко відсапувалась, і балахон, у який її, певно, впихала спеціальна бригада, потріскував на швах.

– Ромову бабу заказували? – продудніла вона.
– Він, – видала тебе Ляля.
– Ну, я готова.
– Тобто? – протверезів ти остаточно.
– Ну, бабу ж заказували?
– Так…
– Ну, так я готова!
– То це ви – ромова баба?
– Ага! Доказатєльства нада? Рома-а! – погукала жирна леді.

З прорізу в стіні з’явилося не можна сказати щоб дуже чисте й зовсім тверезе мурло.

– Шо.
– Рома, докажи, шо я твоя баба.
– Ну, – мукнув Рома.
– От бач, я ромова баба. Так шо?
– Не відмовляйся, я пригощаю! – веселилась Ляля, що буквально на очах перетворювалась на неправдоподібну демонічну Лялю.

Ромова баба потягла тебе в проріз у стіні, мов неслухняного цуцика. Там була оббита повстю кімната, посеред якої стояв пристрій, який віддалено нагадував гінекологічне крісло. Ромова баба, підтягнувшись на кільцях, що були вбиті в стелю над ним, хекнула: “Ану поможи!” і кілька довгих хвилин, граючи всім своїм салом, звільнялася від балахона і всідалася в те крісло. Ти витирав піт. Широко розведені ноги мегабаби міцно стояли на підставках, і між ними розверзалося страховисько. Груди її звисали аж до пупка, й ти, щоб бодай якось збудити себе, став, заплющившись, лизати сосок, який ледве вміщався в тебе в роті. Та баба безпардонно згребла тебе однією рукою, притулила до себе, а тоді вхопила двома, схожими на сарделі, пальцями твою висюльку й почала її безжалісно молоти, щоб хоч трохи занурити в себе. Ти стогнав і зойкав, через хвилину тобі здалося, що на місці твого члена – суцільне криваве місиво, а це збудженню аж ніяк не сприяло. Ромова баба, сопучи, дрочила себе твоїм висяком, їй було, судячи з усього, ніяк, а тобі було геть недобре. Скільки тривала екзекуція – невідомо, ти втратив відчуття часу. Коли ти вже був готовий просити помилування, на протилежній стіні бемкнув дзиґар і щось пронизливо кукнуло.

– Кончіла, – сказала ромова баба й одразу ж тебе відштовхнула.

Боячись глянути на свій розчавлений член, ти сяк-так підтягнув штани й випав зі складки в стіні в головну залу, де тебе чекала усміхнена Ляля.
– Ну, як баба? – грайливо спитала вона.
– Ромова, – буркнув ти.

На столику, між тим, з’явились якісь екзотичні наїдки та вина, про які ти наразі міг сказати дещо обережніше: щось у пляшках. Але воно й справді виявилось вином. А істота під густим запашним соусом виявилась м’ясом. Так що, все було гаразд. Окрім того, що навпроти тебе сиділа Ляля і не Ляля. Та і не та. В цій відчувалась якась демонічна внутрішня сила, простота її була більш награна, ніж справжня, і погляд її був… інший. “Допився, – подумав ти. – Ну ясно ж, що це вона! А може й…”

– Вкусно?

– Смачно, – кивнув ти. І по паузі: – Слухай, навіщо це все? Хто ти? Чому ти мене так… пригощаєш?

– Бо ти обраний, – сказала вона повільно й чітко.

“Звідки вона знає, що я поет?” – здивувався ти подумки.

– Понімаєш, – вела вона далі, – всі ці поетики, музиканти, пиздаті звйозди й хуйдожники, фіґографісти й остальна потолоч думають, шо обрані – вони. Але вони козли і свині.

– А якщо я тоже… – урвав ти.

– Це твої проблєми, – почала вона зосереджено їсти, опустивши очі в тарілку.

“Авжеж мої”, – згодився ти й потягся до пляшки…

Ти ніколи не був обережний з вином. І все життя через це вляпувався не просто в історії – в цілі серіали. Але на власних помилках вчаться тільки дурні (розумні вчаться на чужих), а ти був генієм: знав, у чому дурниця, – і щоразу її робив.

Фон Фу, ти зрозумів, який ти п’яний, аж тоді, коли у вас із Лялею якось самі собою почалися дурнуваті змагання: армреслінґ, у якому вона, звичайно ж, перемогла, потім – іще оригінальніші: хто гучніше пердне, далі сякнеться, мелодійніше відригне. Потім вона згодувала тобі всю свою помаду, хоча в тієї Лялі, яку ти відбив у парку, помади на губах, здається, не було. Тим більше – такої криваво-червоної. “Коли це вона встигла напомадитись? Чи не тоді ж, коли й накокаїнитись?..” – намагався ти чіплятися за примарні петельки логіки, зіслизаючи в п’яне інобуття. А звідки ти взяв, що вона вживала кокаїн?..

А потім був секс, якого насправді не було, бо від кількості випитого ти банально не зміг, до того ж, необачно замовлена ромова (Ромова) баба вичавила з тебе весь запас бажання, який ти мав на цю добу. Тебе вистачило на те, щоб розірвати їй спереду блузку, а за нею й білосніжний ліфчик…

Ще за мить тобі щось не сподобалось… Її неправдоподібно великі криві ікла, які не вміщалися в роті, а ще те, що вона намагалась їх загнати в твою шию, пестячи тобі мошонку й цим тебе відволікаючи. Ти відштовхнув її грубо, бо злякано, схопив пляшку з недопитим вином і замість того, щоб оглушити зубату Лялю, яка ставала дедалі небезпечнішою, став заливати те вино собі в горлянку (от клята звичка залишати сухий посуд на столі!), потім ти сказав: “Піду одиллю і зараз прискочу”, бо завжди так робиш, аби не червоніти, бачачи, як за тебе платять. Та й повертатися ти не збирався…

Фантоме Банданскій і далі за списком, ти вийшов у брудну корчму тата Карла, забиту плебсом, задимлену і шумну, й відчув себе тут як удома, – чистота, фешенебельність і усміхнена зубатість офіціанта сусіднього приміщення тебе гнітили. Вузесенька кабінка туалету не дозволяла п’янючим клієнтам набирати широких амплітуд, але все одно повз унітаз було налито забагато: ти промочив ноги.

– Тату Карле, – звернувся ти до старого шинкаря, випливши з кабінки, – ти справжній тато Карло?

– Ну да, – сказав справжній тато Карло.

– Тоді в тебе має бути така фіґня… панно… коврік, корочє, за яким – таємний хід. Є?
– Ну, є, – сказав шинкар.
– А можна мені ним вийти?
– А ти шо, Буратіно? – реготнув тато Карло.
– Та нє… Карло, ти не понімаєш, я – обраний! Понімаєш?
– Понімаю, синок. Після бутилкі водкі ви всі обраниє, всі з космоса, і ваші прєдкі – дєльфіни, – протирав тато Карло дрібнокаліберний пістолет Марґоліна. Та по довгій паузі сказав: – Ну, ладно. Єслі уж на то пішло… За мной.

І ти пішов за ним – за шторку, в підсобне приміщення, де стояли всякі коробки, ящики та дзбани. В дальньому кінці підсобки й справді висів килимок із зображенням вогню, над яким булькотів казанок, натоптаний голими грішниками. Тато Карло відхилив його, і тобі в ніс війнуло запасним виходом, який тебе мав урятувати від гостроіклої Лялі, від її отруйних поглядів і загадкових слів. Зверху над ходом було видряпано якусь цитату з Аліґ’єрі, але оскільки ти не знав жодних іноземних мов, крім рідної, то прочитати її не зміг.

– Давай, синок. Удачі, – сказав тато Карло. – І пісталєт візьми. Тобі він треба.
– На фіґа? – не второпав ти, шокований цим подарунком.
– Ну ти ж, тіпа, обраний, – підморгнув патлатий шинкар. – Місія, синок!

Ти сховав пістолет до найглибшої своєї кишені, не уявляючи, навіщо він тобі потрібен, і шаснув у прохід. Тато Карло перехрестив тобі потилицю, та ти того вже не бачив – просто відчув.

Хід був короткий і влучний, як матюк. Ти випав із заднього проходу пивнички і влучив собою в Лялю.

– А я тебе жду-жду… – сказала вона, беручи тебе під руку. – Пішли.
– Куди?
– До мене.
– То тебе куди?
– До мене додому, п’яничко.
– А де твоя додома?
– Побачиш.
– А твій… хлопець мене з вікна не викине?
– У мене зараз немає хлопця.
– Вітаю або співчуваю.

Ви йшли через задвірок, де цвіт Іфа – алкоголіки й бомжі – здавали зібрані на вулицях і в скверах міста пляшки. Заповнені ними ящики громадилися за загорожею – триметровою сталевою сіткою.
– Оцю щербату – забрать! – командорила огрядна тітка, стоячи на вратах прийомного пункту.
– Та де вона щербата, мать, ти шо? – белькотів якийсь голодранець, відвойовуючи своїх п’ятнадцять копійок.
– А осьо шо такє – не надбито?! – сунула молодиця йому ту пляшку в самісінький ніс.
– Ну, цокнута чучуточку… Заводський брак…
– Я тобі цю чучуточку на голові зараз доцокну! Сказала – убрать! – ревла мадам.

Якби ти мав годинник, то неодмінно б на нього глянув. Бо в тебе закралась підозра, що вже глибокий вечір. Місто було якесь утомлене, наче після важкого робочого дня, сутінкове, й бари-ресторани-казино вже закликали фінансову еліту різнобарвними вогнями вивісок та ілюмінацією. Небезпечна Ляля, від якої ти хотів утекти й не зміг, бо вона, певно, незгірш знала той прикол із комірчиною тата Карла, тягла тебе через увесь квартал на стоянку таксі. Ти мляво перебирав ногами й мовчав, бо що мав казати, а вона теж не щебетала, бо вела тебе чи не на заріз. Притуливши тебе до гібрида ліхтарного стовпа з деревом, вона сказала, що спробує піймати машину, а ти сказав, що нехай пробує, тобі по тамтаму. Ти був п’яний, ситий, попісяний – і це були плюси. У тебе боліли: потилиця, лікоть, лопатка, дві подряпини на шиї від Лялиних зубів і член – це були мінуси. Мінусів виходило на один більше. І ти зараз же знайшов іще один плюс: сьогодні ти ночуватимеш не на вулиці, а в Лялі. Втім, це потягло за собою мінус: ти не знав, що з тобою там буде… І ти займався цією математикою, аж поки погляд твій сфокусувався на великому електронному табло, яке стриміло через дорогу на фасаді якоїсь споруди з колонами. Під твоїм поглядом табло ожило й заговорило. І це було твоє друге знайомство з Іфом.

То була електронна дошка оголошень – агонія моди, останній писк рекламної думки. І це було перше оголошення, яке тобі згодувало табло. А далі посипалась буденщина: куплю-поміняю-продамся. ЗАТ “Іфський метрополітен” пропонує скляні двері. Кут повороту – 120°, сила удару – 800 кН. Тел.: 21-1-10. “В Іфі є метро!” – подумав ти вкрай здивовано. Міняю трикімнатну квартиру в центрі міста на три однокімнатних у різних районах. Один район не пропонувати. Тел.: 21-2-20. Іфська обласна держадміністрація інформує: завтра о 20:00 у приміщенні БК “Палац культури” відбудеться шоу-дійство “Контекст” збирає друзів”. Квитки в касах палацу. Ціна одного квитка – 6 грн. Довідки за тел. 21-3-30. Приватний стоматолог: швидко, безболісно, недорого. Стара надійна стоматологічна техніка! Вул. Зборовська, 2, кв. 20. Продайоцца половина дома со всіма удобствами. Адрес: проулок Г. Замзи, 8. Здам/зніму, куплю/продам квартиру. Тел.: 8-050-483-99-00. 6 числа ц.р. в районі озера Болітце пропав водолаз. Прохання повернути за винагороду. Тел.: 21-4-40. Труни напрокат. Дзвоніть цілодобово: 21-5-50. Міняю стать. Тел.: 21-6-60. Фірма реалізує шаґреневу шкіру й гранатові браслети. Тел.: 21-7-70. Продам повне зібрання творів Ю.Андруховича. Ціна – пляшка найдорожчого алкоголю, який можна купити в історичному районі Іфа. Тел.: 21-8-80. Цілителька Дана знімає зіпсуття, пристріт, відновлює карму, латає дірки в аурі, відводить нещастя, лікує венеричні хвороби по фотографії, воскрешає мертвих, знаходить зниклі речі в межах помешкання, творить чудеса й знамення згідно з прейскурантом. Тел.: 21-9-90. Разговори з Богом. 1 затяжка – 15 гривень. Адрєс: парк ім. Ярового. Я сам вас найду. Іфська обласна держадміністрація інформує: завтра о 20:00 у приміщенні БК “Палац культури” відбудеться шоу-дійство “Контекст” збирає друзів”. Квитки в касах палацу. Ціна одного квитка – 6 грн. Довідки за тел.: 21-3-30. Секта Дванадцятого Коліна запрошує на молебень. Приходьте щопонеділка о 10:00 на адресу: вул. Протестантська, 15, кв. 15. Амінь. Іфська птахофабрика: тепер у кожному третьому нашому яйці – призова фішка! Знайди свою фішку, а потім іще й пункт, де її можна обміняти на приз! Телефон гарячої лінії: 8-800-21-0-00. Акція триває до другого пришестя! Оптика оптом. Тел.: 21-0-01. Зубна паста для поліпшення пародонтозу. Тел.: 21-0-02. Фірма “Ігуана”: коригування об’єму талії, розміру зіниць і розрізу рота. Модифікація сколіозу. Послаблення проносу. Протезування всіх членів тіла, включаючи й той, про який ви подумали. Працює виїзна бригада виведення із запою, забою, застою й піхви, а також гамування гикавки. Рвемо зуби, губи, кігті. Рівняємо пальці, носи, коліна, члени. Модернізуємо форму голови (за додаткову плату збільшуємо місткість черепної коробки). Розв’язуємо й зав’язуємо пупи. Робимо експрес-аналіз усіх виділень тіла, не виділяючи їх із тіла. Запліднюємо по п’ятницях із 13:00 до 13:15. Аборти цілодобово. Ампутуємо роги. Робимо все, щоб вас рідна мати не впізнала. Лікуємо неврози страхами, а страхи – алкоголізмом. Прочищаємо горло. Закапуємо в ніс і закопуємо в землю. Реанімуємо трупи на всіх стадіях розкладу. Обрізаємо і нарощуємо. Видаляємо з одного місця і вставляємо в інше. Стрижемо ноги. Зіставляємо сустави. Професійно натягуємо та стягуємо презервативи. Зафарбовуємо синці під колір очей. Робимо художні подряпини. Змінюємо групу крові й кількість сперми. […] Тел.: 21-0-03. Іфська обласна держадміністрація інформує: завтра о 20:00 у приміщенні БК “Палац культури” відбудеться шоу-дійство “Контекст” збирає друзів”. Квитки в касах палацу. Ціна одного квитка – 6 грн. Довідки за тел.: 21-3-30. Склеюю посуд і подружні стосунки. Виконую подружні обов’язки. Гриша. Тел.: 21-0-04. Іфська служба газу перепитує: а ти закрутив вентиль? Інсталюємо таланти на ваш вибір. Тел./факс: 21-0-05………………..

Далі оголошення перестали бути власне оголошеннями. Це були постмодерні переліки, тексти-називання, нібито-романи, штучки, тексти епопейного типу, поеми, анекдоти Хармса і громозди Гоголя. Що далі то більше в них з’являлося гіперпосилань, табло розігрілось і стало працювати швидше, рядки змінювали рядки так хутко, що ти просто не встигав їх читати, потім оголошення взагалі сказилися, розташувавшись у дві вертикальні колонки, й текст лівої йшов удвічі швидше, ніж текст правої, ти вже не знав, як і на чому сфокусувати свій погляд, а повз тебе туди-сюди шастали перехожі, всі як один із застиглими очима, всі як один щось бурмочучи собі під ніс: бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу… Поодаль на освітленому жовтим ліхтарем розі жвавий негр торгував героїном. Пробував продати оптом – дешевше. А може, то в нього був мішок старого, злежаного дусту.

– В Іфі є негри? – вирячився ти, хоча що тут дивного.

– Це не негр, а Коля з кочегарки, – пролунало тобі у вухо, хоча поруч нікого не було, крім Лялі, яка відчайдушно намагалася піймати машину. Але голос був не Лялин.

– Бу-бу-бу… Бу-бу-бу… – сунула повз якась геписта тітка з господарчими сумками. З однієї з тих смачних торб соталася низка сосисок, яку, поплямкуючи, допомагав нести глистявий нечесаний песик, аби та низка не волочилася по асфальту.

Ти хотів підійти до Лялі, що стояла край дороги, та зіштовхнувся з прищавим інтелектуалом, одягненим у футболку з написом “Смолоскип”. Інтелектуал жовто блиснув на тебе скельцями окулярів і чітко промовив:

– Бу-Ба-Бу. Іфський феномен. Да?

“Бу-Ба-Бу”! Ось що повторювали всі ці божевільні! Чи, може, загіпнотизовані…
– Да, – сказав ти і почув скрип гальм.
– Вулиця Синусоїдна, – рвонула Ляля дверцята.
– Піїсят, – почулося з машини.
– Нас двоє.
– Сто.
– Поїхали.
І ти опинився на задньому сидінні в обнімку з Лялею.
– Синусоїдна, 140, – уточнила вона.
Водій плюнув і вдарив по гальмах.
– Сто піїсят! Придупріждать нада, дамочка, шо вам… до чорта в зуби.
– Ляльцю… – почав ти, але дівчина блиснула очима:
– Крути бублика, жук, і язиком менше бленькай!

Водій розвернувся з явним наміром… Але, наштовхнувшись на Лялин погляд, слухняно завів мотор. Його намір пропав.

Фон Фу, ти летів крізь нічний Іф, відчуваючи тепло Лялиного тіла; може, ти летів назустріч смерті, але думав про інше. Ти жив кожної хвилини й кожною хвилиною, і в ту мить, у мить провисання між відправною точкою й пунктом призначення, ти думав, що просто мусиш написати про Іф. Не суто про своє в ньому перебування, а про те, чим це місто є в своїй суті. Це твоє завдання, це, коли хочеш, твоя місія – оспівати чи обгидити це зашизене містечко, покласти його на запилену полицю історії літератури; такого твору в нас іще немає, і якщо не ти… То якийсь нездара, виходець із цього-таки Іфа, який не може об’єктивно бачити свого міста, бо постійно в ньому вариться, отже, Отто, тільки ти, ти й ніхто інший… І про ці страшнючі арки, в які пірнає машина, і про бруківку, від їзди по якій аж пломби з зубів вискакують, і про якийсь невідомий тобі іфський феномен, який зробив із людей зомбі, що здатні тільки безтямно бубабукати, бродячи містом… І про цю нескінченну диявольську синусоїду, що кидає то Лялю на тебе, то тебе на Лялю й змушує водія на кожному повороті згадувати ім’я планівників цієї вулиці в сполученні з іменами бісів, які Біблія споминати заказала. Від різкої зупинки ти йойкнув і клюнувся носом у щось тепле й м’яке.

– Прокидайся, п’яничко, приїхали! – термосила тебе Ляля.

Ти скинувся. Фон Фу, ти лежав у неї на колінах, сопучи їй у лобок, і ще нічого не встиг уторопати, як ззаду розчахнулися дверцята й тебе за ноги потягли з машини.

– Приїхали, – повторила Ляля, беручи тебе під руку. Машина, скрипнувши покришками на повороті, зникла. – Виспався?

– Та я ні секунди не спав, – пробурмотів ти невпевнено і змовк, наштовхнувшись на іронічний Лялин погляд.

Ви зробили цивілізований навпростець по клумбі й запалися в чорний під’їзд, де нестерпно смерділо прілими яйцями й де ти завмер, вражений глобальною битвою десь нагорі.

– Хто це? Кого це?..
– Це не бійка, не бійся. Це мій сусід-ветеринар бере роботу додому.
– Він що, бегемотам клізми ставить? – пожартував ти, але писк і вереск, що не міг належати не те що бегемотові, а й жодній істоті, які ти знав, заглушив твого жарта.

– Ось ми і вдома, – сказала Ляля, прочиняючи двері в ще густішу чорноту, в яку б ти нізащо не зайшов, якби був тверезим, і від якої дременув би світ за очі, якби був п’яним, але ти був ніяким, і тому опинився в її лабетах, і відчув щипок у сідницю, і глибокий поцілунок, і її рука вже була в тебе в ширіньці, і за мить із ширіньки щось радісно вигулькнуло, і знову…

– Лялю, – прошепотів ти, до болю в пальцях стискаючи її сідниці.
– Н-н-н… – цілувала вона тебе.

Ти згадав, що блузка в неї давно вже розірвана, і ліфчика на ній нема, і твої руки сягнули їй за пазуху, намацавши дві крихітні тверденькі кнопочки, і тут у коридорі спалахнуло світло. Ляля розшнуровувала кросівки за два метри від тебе. Ти стояв, упершись великими пальцями у вимикач, і твій висунутий із ширіньки член горів та іскрився червоно.

– Проходь, роздягайся, – кинула Ляля недбало і шаснула в бічну кімнату.

Ти став запихати свій щоденний жезл у ширіньку, та тобі це ніяк не вдавалося: для нього там було замало місця. Кинувши свої даремні намагання, ти з висунутим членом поплівся за нею.

І не помилився.

Ви боролися з нею цілу ніч, і ти кожного разу перемагав. І вже не боявся її довгих кривих ікол, і вона заганяла їх тобі, куди хотіла, і тобі від того було неймовірно солодко, аж крутилась голова й в очах темніло, і все ліжко – її розкішне ложе, що займало всю бічну кімнату, – було в крові, й ви качались по ній, і коли Ляля запитувала, чи ти голодний, ти неодмінно казав “так” і починав їсти її груди, живіт, язик, а потім знову груди, вона пожирала твій член, згризала до кістки твій зад, а потім, після провалу в коротку дрімоту, ви виявляли, що знову цілі-цілісінькі, все повідростало назад, і ваша трапеза починалася знову, і цвікала на простирадло кров, і лилася потоками сперма…

Уже потім, коли ви разом, як молодята на рушничок, ступили під душ, ти поставив безглузде питання, але що вдієш, якщо ти такими питаннями переповнений…

– Лялю, чому я?
– Бо в тебе є те, що нам треба.
– Смердючі шкарпетки? – не втримався ти від гуртожитського жарту.
– Я хотіла сказати, не в тебе, а в тобі, – виправилась Ляля й додала гарячої води.
Ти засичав, пара заступила тобі очі, та все ж ти випитував далі:
– Ти сказала “нам”. Нам – це кому?
– Нам із тобою.
– А що в мені такого…
Але тут вода стала кип’ячем, кислотою, і з тебе почала злазити шкіра.
– Ля…
– Я гарна?
– Ти-и… Та ти-и…

Шипів душ, викидаючи на вас білий окріп, шипів окріп на вашій шкірі, шипіли ви під тим окропом… А вона таки й справді була гарна, особливо спереду. Губенята, груденята, бездонний пупок, а внизу щось кошлатилось чорно, і знов – губенята, і ти цілував їх, і провалювався в них язиком, і були вони не солоні й не солодкі, вони були ніякі, але ж і ти був ніякий, і пробка зіслизнула з краю ванни, стрибнувши, як добре навчена тваринка, в нірку-дірку, і ванна почала наповнюватись водою, та ви цього не помічали, ти намилював її без мила і сам дивувався своїм можливостям: у тебе той член що, силіконовий?..

Ви вдвох витирались одним рушником – великим і пухнастим, потім ти загорнув її в той рушник, як дитятко, й відніс на руках у спальню, але вона зразу ж кудись утекла сушити волосся, а ти залишився сам і вперше за весь час почув гидке шкрябання й вовтузіння за дверцятами стінної шафи. “Подарунок сусіда-ветеринара, – подумалось тобі. – Цікаво, що там за потвора”.

Фантоме Банданскій, а може, Отто фон Фу чи ще якось, ти раптом зрозумів, що якщо ти не злиняєш звідси просто зараз, то вже не зробиш цього ніколи. Ти швидко вдягся, за звичкою перевірив кишені своїх бездонних джинсів і в одній із них виявив дрібнокаліберку Марґоліна з повним магазином, а в другій – тугу пачку грошей, перетягнуту жіночою гумкою для волосся. Ти дивився на ці предмети бандитського вжитку й запитував себе, хто ти і звідки це в тебе взялося, та пам’ять твоя була як чорна дірка, куди безрезультатно падали твої погуки.

– Сховай, – сказала Ляля, і ти здригнувся від несподіванки.
– Кгм, Лялю, – сказав ти рішуче і завмер під поглядом її блискучих, отруйно-зелених очей. Вона паралізувала твою волю, й ти це чудово розумів, але вдіяти нічого не міг.
– Сховай, – повторила вона. – І оце теж.
Ляля простягнула тобі велику пачку презервативів, і ти вирячився на неї, як на… Але пачка в твоїх руках перетворилася на оригінально оформлене запрошення.
– Це завтра, – сказала Ляля. – О двадцятій.
– А ти?
– Я теж там буду. Я знайду тебе після вистави.
– А чому не…
– Після того, як ти зробиш те, що маєш.

Гра в таємних агентів тебе і смішила, й дратувала, ти почувався цяцькою в чужих руках, божевілля Іфа так тісно огорнуло тебе, що почало входити вже в твої мізки, але післязавтра ти маєш бути в Ль у кабінеті свого потенційного видавця, і нікого ти не збираєшся… та ще й за таку маленьку пачку грошей…

– А що я маю робити? – спитав ти з викликом і погрозою в голосі.
– Ти поймеш це сам. Не раніше як завтра.
– Отак?
– Отак.
– А якщо я цього не зроблю?
– Зробиш.
– Чому ти так думаєш? – почав ти закипати.
– Тому.
– Чому?!
– Тому шо не зможеш не зробить! Ясно?
– Ні хєра мені не ясно! Що там шкребеться? – перескочив ти раптом на інше.
– Наш сніданок, – загадково усміхнулася Ляля.
У тебе поповзли по спині мурашки.
– Який сніданок?
– Великий і сірий.
– Я можу на це подивитися?
– На столі подивишся.
– Я ту гидоту не їстиму! – заявив ти і рішуче пішов до дверей. – Дякую за доброчинний обід, доїзд і секс.
– Ти нікуди не підеш, – сказала Ляля тобі в спину тихо, і ти буквально відчув, як її зелений погляд-гарпун увійшов тобі під лопатку, тягнучи тебе назад.
– Тобі шо, мало? – гукнув ти не озираючись, бо знав: озирнувся – пропав. Так тебе ще бабуся в дитинстві навчала, а вона вже зналася на всякій нечисті!
– А тобі досить?! І куди ти попрешся глупої ночі? На лавці спать? Чи на нашому прікрасному вокзалі, який смердить хуже, чим середньовічна Європа? Залишайся…
Але ти вже взувався.
– Ти не понімаєш. Ти не мені хуже робиш! Шо я тобі зробила, шо ти сказився?! Яйця не розплющила, хуй не відгризла, своїми руками тебе вимила, вилизала всього… Кстаті, я не спустила ванну, – раптом перейшла вона на прозу і відчинила двері, за якими ви щойно під пекучими голками душу виробляли таке…

Ванна була повна неймовірно брудної мильної води, в якій плавали незліченні косяки твоїх живчиків, волосся з її лобка та ще багато чого іншого, видимого лише під мікроскопом.

– Забери свій трусняк! – гавкнула Ляля зі сльозами на очах, і твої сімейні (хоч у тебе й немає сім’ї, – не така ти людина) з усією колекцією ароматів, що зібрались там за спекотний літній місяць, полетіли тобі в мордяку.

– Блін, – сказав ти. І не тому, що так неждано-негадано, на рівному місці, познайомився зі своїми трусами іншим місцем. І не тому, що забув їх надіти.

Ти спік “бліна” тому, що раптом прозрів. У Лялі не просто магнетичні очі й чудова дупка, в неї у ванні є пробка. І якщо вона ту пробку зараз витягне… “Дурня”, – подумав ти. І якщо вона ту пробку зараз витягне… “Бухать треба було менше”, – подумав ти, як завжди в таких випадках. І якщо вона ту пробку витягне, вода піде не вниз, а вгору. Ти не знав робочих об’ємів іфської каналізації, але каналізація так чи інакше зв’язана з річкою, ґрунтовими водами, та чого там розмінюватись на дрібниці, – зі світовим океаном. І якщо вся ця зараза рине сюди…

– Ляль, зайчику… – не знав ти, як сказати.
– Вали звідси, свинюка невдячна! Всьо равно ти завтра будеш на виставі, ніде ти не дінешся, а мене остав в покоє!
– Лялю, не гарячкуй, – обняв ти її за плечі.
Удар тугенькою дупкою по яйцях був більш ніж відчутний. Ти векнув і раком наперед вилетів із ванної.
– Ф-феміністка! – вилаявся ти.
– Ф-фалоцентрист! – почулось у відповідь.
– Лялю, почекай мити ванну! Не можна в хаті прибирать, коли гість у дорозі. Чуєш? Низя.
– Котися в сраку, гість вонючий!

Ляля сиділа на краєчку брудної ванни й гірко плакала. Ти постояв хвильку біля неї, поки твій пах відчув себе відносно добре. Не зводячи з Лялі очей, запхав сімейки в торбу й тихенько зник із пройми дверей. Поки вона переплаче, ти вже будеш… А де ти будеш? Який сенс утікати від всеіфського потопу?..

Тихенько відчинивши вхідні двері, ти ступив крок у темний під’їзд і раптом почув за спиною простий і дурнуватий, як нагла смерть, звук. То був звук витягнутої з ванни гумової пробки.

Ти повісив ліфчик на чорну металеву загорожу, зайшов за вокзал і сів на пеньочку під деревом. Позавчора тебе викинули тут із потяга десь о цій же порі. Розкладу ти не знав, годинника не мав, але чуття, як дитина вулиці, мав непогане. Твій потяг незабаром. У всі кінці семафори обіцяли відкритий шлях, і це тішило.

Вокзальна площа була мертва. Горіла сигналізація генделиків, але цілодобових тут не було. Десь далеко грала музика, а так було тихо. Сонний бомж, брязкочучи схожою на твою торбою, пройшов повз тебе, попросив пару монет, але ти розвів руками й хитнув головою. Оскільки ти теж чимось скидався на людину його професії, він скинув бровами й почовгав далі.

І тут ти почув звук, який аж ніяк не вписувався в цю світанкову ідилію зі співом пташок і до болю порожньою перспективою залізничних колій. Ти озирнувся. На привокзальну площу невідомо з якого провулку виповз величезний чорний автомобіль (марки ти звідси роздивитись не міг). Клацнули дверцята, і з машини вийшли троє. Одна з них була Ляля, а решта двоє – і це ти добре розгледів – ті кремезні молодики, що день тому в парку шліфували їй задок.

Пеньок спружинив під тобою, ти рвонув під захист вокзалу, та зупинивсь, як укопаний. Куди? Зал чекання вони перевірять насамперед. Туалет? Перевірять після залу чекання. І на жіночий не покладайся. Куди? Куди?? Куди???

Вони йшли по твою душу. Запевне ж озброєні.

Ти перебіг колії, по той бік яких за білою бетонною стіною був якийсь склад. З-за стіни озвалися собаки. Лайнувшись, ти кинувся вздовж огорожі, нічим не захищений; будь-якої миті міг ляснути постріл… І ніхто по тобі не завиє, навіть оті собаки.

Там, де кінчалась стіна, починалася стежка, що зміїлася між дерев кудись униз. Ти довірився стежці, бо це було краще, ніж нічого. Безперечно ж, вони цю стежечку знають. Безперечно ж, вони зараз зайдуть (а може, вже зайшли) в зал чекання, і сонний бомж, який тебе щойно минув, за мізерну купюру розкаже їм, що ти – на території, й навіть покаже, де ти сидів. Рано чи пізно ти почуєш за спиною їхні кроки. Ти чекаєш потяга, тож далеко відходити від вокзалу не будеш. Вони це знають. І на це розраховують.

Стежка привела тебе до озера (річки?), порослого очеретом. Ти сліпо йшов уперед, аж поки по кісточки опинився в воді. Йти далі не було сенсу. Праворуч і ліворуч були зарості, але сховатись у них було неможливо. Ти кинувсь назад, і твої черевики, жалібно чвакнувши, лишилися в твані. Ти спочатку хотів урятувати їх, дірявих, та потім вирішив: хай стирчать. А раптом, тобі вдасться вислизнути, й твої переслідники, на них натрапивши, подумають, що ти – в озері, уже годуєш раків? Дерева. Залізти на гілку, сховатись між крон. Головне – побачити їх першим. У тебе є пістолет. Якщо вони підійдуть досить близько, а крихітка Марґолін не осікнеться…

А ти зможеш убити? Ти натиснеш на гачок, якщо перед тобтою стоятиме Ляля? Ти вистрелиш у Лялю, навіть якщо вона цілитиметься в тебе? Не корч із себе голлівудського поца: ні.

Але ти хочеш жити, та й до того ж – не інвалідом. А Ляля… Звичайно, ти мрієш, що сюди прийде саме Ляля. Ти думаєш, досить буде показати їй твою ерекцію, й вона розм’якне?.. Не на те вона тієї ледь не фатальної ночі витягла з ванни пробочку, не на те…

Щось прогавкав вокзальний гучномовець. Певно, оголосив про прибуття твого потяга, Отто фон Фу. І ти приречено рушив назад. По дорозі зауважив місце, де, схоже, спалили відьму – така то була величезна чорна пляма між дерев. На ній валялись кілька покручених пластикових пляшок і обгоріла дровеняка. Поруч у траві ти помітив іржавого консервного ножа й навіщось його підібрав. А тоді пішов стежкою вгору – назустріч своїй неминучій долі.

Бігти по полотну в самих – та ще й дірявих – шкарпетках було так приємно, що ти аж стогнав од насолоди. Але біг. Твоїх переслідувачів не було видно, перон був порожній, тільки вдалині виднілось кілька ранніх пасажирів. Вагон! Який у тебе вагон? Ти заходився порпатись у кишенях у пошуку квитка. Запрошення на презервативну акцію, пістолет, дві гривні, консервний ніж, далекий гудок потяга за поворотом, бляха-муха, де ж квиток? Ти присів і став ритися в торбі. Труси, паспорт, блокнот – один, другий… n-ний… Квиток міг бути де завгодно, в кожному з зошитів, за кожним аркушем… А ти вже чув його. Судячи зі звуку, поїзд переїжджав залізний міст.

Тієї миті, як ти налапав у надрах торби щось схоже на квиток, ти їх побачив. Усіх трьох. Ні, ти про них не забув, ти на них забив. І на Лялю теж. А вони стояли поруч, трохи позаду. Ляля відсутнім поглядом дивилася кудись туди, звідки чувся стукіт потяга, а два термінатори, вищиривши зуби, зирили просто на тебе.

– Попався, сука, – сказав один із них, правий, і зробив крок у твоєму напрямку.

– Отут я тобі морду й порву, – потирав руки другий.
– Вульву своїй матері порвеш, – відповів ти по змозі дотепно.
І лизнув би ти тут його кулацюру, якби процес не зупинила Ляля.
– Ну, як нічку провів, мій геніальний chuju? – спитала вона.
– Спасіба, харашо, – відказав ти.
– Додомцю намилився?
– Може й так, а може й ні.
– Ля, а можна я йому рило порівняю? – спитав ображений обормот.
– Не спіши.
– Так скоро поїзд!
– Я сказала, не спіши! – і вже до тебе: – А все могло буть… іначє.
– Н-да… Мабуть.
– Заберіть у нього лишнє, – сказала Ляля, наче втративши до тебе інтерес.

Здоровили ступнули до тебе, та ти вмить вихопив свого Марґоліна, й вони завмерли.

– Ну? – сказала Ляля насмішкувато.
– Так пєхаль же… – винувато розвів руками один із них.
– О-ох… – зітхнула Ляля, мовляв, із ким працюю!.. – Зажигалка! Стара тупа зажигалка! Може, даже не заправлена.
– Перевіримо? – весело сказав ти, спрямував дуло одному з бевзів у писок і спустив курок.
Зверху над пістолетом спалахнув грайливий вогник, та зразу ж і згас.
– Всьо? Провірив? Давай сюди.

Ти кинув пістолета їй під ноги з таким презирством, із яким вона свого часу швиргонула тобі в писок твої труси.

Потяг прибував. Убивати тебе, мабуть, ніхто не збирався. Мабуть… Певно, тобі вистрелять у спину – зі справжнього Марґоліна – коли ти вже зайдеш до тамбура й подумаєш, що все страхіття залишилося позаду… Хто зна. З вокзалу на платформу видибав, позіхаючи, міліціонер. Він гордо дивився просто перед собою, а може, в себе.

– Слухай, – звернувся ти до Лялі, – я все вдув, тільки от як ти потоп влаштувала?
– Який потоп? Ти шо, брєдіш? – спитала Ляля, відтак її очі блиснули ядучою зеленню: – Прослідіть, шоб він сів.
І вона, рвучко розвернувшись, пішла за вокзал, до своєї чорної машинерії – може, “крайслера”, може, “кітцлера”, може, ще якоїсь.
– Він у мене даже л-ляже, – пообіцяв бузило, що й досі не забув образи.
Потяг повільно з’їдав тінню перон.
– Лялю! – кинувся було ти за дівчиною, та дужа рука одного з термінаторів безпардонно відкинула тебе назад.
– Шо ти хочеш?! – гаркнув ти.
– Чо ореш, поцяра? – прошипів мордань.

І тут ти, не стримавшись, дав йому пас нижче пояса, як футболіст вищої ліги. Він склався вшестеро й загнув у шість поверхів із баштою. З другим розібратись ти не встиг: потужний потиличник ледь не скинув тебе під колеса потяга, що, шиплячи й поскрипуючи, вже зупинявся. Втрачати тобі було нічого, крім життя. І ти пішов ва-банк. Оскільки міліціонер продовжував робити вигляд, наче його тут немає, ти дістав справді грізну зброю.

Різкий поворот – і здоровань із розірваною мордякою, виючи, як локомотив, падає на асфальт. Додатковий удар ногою – і для нього скінчено якщо не все, то принаймні багато чого. Рвучкий поворот до другого бевзя…

…Ти прокинувся з важким головним болем, щоб, як завжди, глянути ліворуч на своє відображення і пронити: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..” Та цього разу дзеркала ліворуч не було. Його не було ніде. Фон Фу, ти лежав на голій полиці потяга, а потяг весело стукотів кудись. Куди? Куди ти мчиш, фон Фу? Додому? До Ль? А навіщо тобі в Ль? Мабуть, тебе там чекають, але хто?..

Ти сповз із полиці, облазив усе в пошуках черевиків, але їх ніде не було. Ти перерив усі матраци, попитав людей, але вони знизували плечима й відвертались од тебе. Раптом тобі сяйнуло, що ти сам десь залишив свої черевики. Причому носами в бік, протилежний від того, куди потім пішов сам. Але навіщо тобі була та містифікація? Чи то була не містифікація?..

Ти протупотів до туалету, щоб хоч трохи освіжитись, і хтось захіхікав тобі вслід. “Хіхікай, потворо, – подумав ти. – На страшному суді порахуємось”. А от у люстерко ти краще б не зазирав. Бо побачити в замурзаному туалетному дзеркалі свою пику в синцях і консервний ніж, що стирчить із лоба, – це не кожному під силу витримати. Навіть хірурги, порізавши собі пальця, непритомніють, а тут – іржавий консервний ніж у черепі. Хтось хотів зробити тобі трепанацію, та не закінчив. Хто ж це посмів зазіхнути на твій геніальний мозок?..

Ти вертався до своєї полиці, болячи цілим тілом. Н-да-а-а, Фантоме Банданскій, Отто фон Фу тощо, давненько ти так не напивався! А хто ж тебе в такому разі і в такому стані закинув до вагону? Та ще й, як стверджує провідник, на станції Іф. У місті, де в тебе ні кола ні двора, де ти нікого не знаєш і ніхто не знає тебе… Втім, судячи з того, що стирчить у твоєму лобі, знайомих там тепер ти маєш.

Ти ліг на полицю й глибоко замислився. І пригадав те, що хотів пригадати. Фраґменти згадок прийшли самі, наче впали зі стелі чи випливли з-під лопатки. Фон Фу, зізнайся: ти сумуватимеш за тим містом.

Але зізнайся собі й в іншому: більше ти туди не поткнешся.

Почувши звук, який не віщував нічого доброго ні тобі, ні всім мешканцям цього скаженого міста, ти стрімголов кинувся сходами вниз. Врятуватись було нереально, але втікати ти мусив, щоб потім із чистою совістю сказати: “Господи, я намагався”.

Ти біг, і вода хапала тебе за п’яти, надворі було так тихо й темно, що складалося враження, наче ти у величезному замкнутому просторі: добіжиш до глухої стіни і там тебе наздожене брудна мильна вода, що потом кишить і слізьми, і останнє, що відіб’ється в твоїй свідомості, – це волосся з Лялиного лобка, а може, і з твого, а може, волосся з усіх лобків Іфа, яке дертиме тобі горло, затікаючи туди в потоці каламутних хвиль.

Ти петляв синусоїдою, а за тобою стояв тихий і загрозливий гул, наче тебе переслідували всі водоспади світу. Ти судомно хапав ротом повітря, у тебе кололо в боці, сумка з творами заважала рятуватись, але ти ще на щось контра спем сподівався… Аж поки відчув потужний удар знизу. Вулиця Синусоїдна стрибнула з-під твоїх ніг кудись убік; це був підземний поштовх, підземний вибух, який тільки підтвердив глобальність катастрофи. Десь посипалося на тротуар скло, кілька дерев упало, водозабірники забулькотіли, стали плюватись багнюкою, перемішаною з опалим листям і зотлілим сміттям, брудне нутро Іфа перло назовні, зривало ґратки водозабірників, асфальт під ногами тріскався й стогнав…

І ти зрозумів, що річ не тільки і не стільки в Лялиній ванні, в одній окремо взятій трубі. Просто Іф давно вже мав бути покараний за те, що гріхи іфців примножились, за брехню й беззаконня, содомію й інші богомерзенні вчинки мешканців міста. І пробка Лялиної ванни – то був усього-навсього сигнал великій карі Божій, великій воді, що чигала на Іф не зверху, як озеро Ільмень на великий Новгород, а знизу, щоб усе, що люди тут із себе змивали, думаючи, що очищаються від своїх нечистот і гидот, усе, що, гадали вони, навіки буде сховано від їхніх очей та очей сторонніх, усе це прийшло на них, бо ж сказано у святому письмі: те, чого боїшся ти, прийде на тебе, і втікатимеш, хоч ніхто й не гнатиметься за тобою… Обіцяв Господь, що не буде другого всесвітнього потопу, та не зарікався від того, щоб змити з лиця землі, як в унітаз, брудну пляму, те чи інше місто, переповнене грішниками та їхніми ділами… До яких долучився й ти, незрівнянний Фантоме.

Перша твоя ніч у цьому місті мала стати останньою – як для тебе, так і для міста. Бігти ставало дедалі важче. По-перше, на вулиці вже було по кісточки багнюки, на якій ти послизався і в якій місцями загрузав, а по-друге, надвір із криком і лементом вискакували сонні наполохані люди – хто в чому і хто з чим, хто молячись, а хто проклинаючи; матері несли наспіх загорнутих у ковдри дітей, діти верещали і плакали; якийсь бородатий вусань, натужно хекаючи, мов дореволюційний локомотив, тяг по болоту, яке, пінячись зверху смердючою водою, затягло весь доступний простір, величезну скриню, натоптану, певно, чимось таким, чого він не міг покинути й у таку критичну мить. Десь ревли сирени й гавкали гучномовці, якась розпатлана божевільна, повзучи по багнюці, дзвінко реготала, вила, жерла широко роззявленим щербатим ротом вихлюпи іфської каналізації, захлиналась, кашляла – і знов обіруч гребла собі в пельку багно. Потім вона стала блювати, корчачись і вивертаючись наспід; через неї, мов через великого хробака, що вовтузився в гидоті, перескочив якийсь фоторепортер у гумових чоботах на босу ногу, та, послизнувшись на підступній твані, замішаній на милі, шампунях та інших миючих засобах, шелеснув навзнак, ляснувши своїм недешевим фотоапаратом просто в гущавину подій. Ти не розгледів, що там у фотоапарата тріснуло, та фотокор заматюганився так, наче тріснуло в нього самого.

Вулиця Синусоїдна ворушилась, як величезна гусінь, обліплена мурашвою. Ти кинувся від апокаліптичної метушні у провулок-апендикс і наштовхнувся на огрядного вусаня з його великою скринею. Скриня лежала під колесами міліцейського “бобика”, кришка була збита набік, і в пінній воді, що прибувала з кожною хвилиною, плавали розмальовані дерев’яні цурпачки. Дядько, стоячи навколішках, ловив їх і закидав у скриню, їх одразу ж вимивало звідти водою, міліціонер – мокрий, червоний і пітний – молотив дядила кулаками, куди лиш міг дістати, й вивергав із себе відповідні до ситуації компліменти. Потім, певно, зрозумівши, що цей бородатий бевзь – просто божевільний, кинувся витягати з-під коліс його скриню.

– Моя коле… – захлинався бородатий вусань. – Моя колекція матрьошок! Не чіпай мої матрьошки!..

Він хапав мента за штани, та той зрештою так луснув його закаблуком у писок, що колекціонер матрьошок по вуха пішов у твань. Колега міліціонера сидів на дашку автомобіля, учепившись за мигалку, й горлав у рацію: “Я – п’ятий-через-десятий! Срочно шліть гідроотсоси!..”

Ти кинувся провулком угору. Гидка вода, несучи в собі весь бруд міста Іф, котила тобі назустріч – грізна, смердюча й запашна водночас. Вона гуділа, збивала з ніг, але ти пробирався вище й вище.

– Покайтесь, бо наблизилось!.. – волав хтось із даху найближчої хрущоби.

Будинки перетворились на гігантські водограї, з усіх їхніх вікон, дверей, шпарин і тріщин била вода, і це було неймовірно гарно в примарному світлі, яке лилося звідусюди й нізвідки. З неба підморгував Лисий, він наче диригував усім цим безладдям і від душі веселився. Ти брів по пояс у гідровідходах і не знав, на що тобі сподіватися. На те, що ти Риб, Жаб і Шпрот? Чи на те, що ти Кит, Рак і Салака? Але який Риб Салачний чи Жабський Шпрот виживе в цій воді, що водою, власне, і не є? До того ж, у тебе немає зябер, і це така ж правда, як і те, що ти не вмієш плавати. Фантоме фон Фу, ти не протримаєшся на поверхні цієї гиді й двох секунд, а твоя торба текстів, які, певно, вже давно промокли й частково змились, але які ти чомусь не кидаєш, як той божевільний свої матрьошки, стане тобі цеглиною на шиї.

Повз тебе, відчайдушно працюючи лапами, пропливали збожеволілі, з витріщеними очима, собаки, коти верещали на деревах, як чорти, у небі раз-по-раз щось блимало, та це не була блискавиця, це були інші, глобальні, розсіяні світлові ефекти, схожі на рефлекс фотоспалаху, і ти вишкіряв зуби, усміхаючись тим, хто там, у небі, фотографував усе це божевілля й тебе у ньому; фон Фу, ти намагався сміятися, ти сміявся в круговерті смерті, бо нічого іншого тобі не лишалося, ти брів назустріч страшній воді, яка й не була водою, яка била тебе в груди, валила тебе з ніг, але ти не падав, бо падіння в це болото означало для тебе смерть; поки бодай маківка твоя з цієї бардюки стирчатиме, тебе можна буде вважати живим, але як тільки ти сховаєшся в ній цілком, то назад уже не виринеш. А якщо й витягне тебе хтось ледь живого, то нормальним у кожному з сенсів цього слова ти вже не будеш. То краще вмерти. В тебе є пістолет. Фон Фу, ти маєш Марґоліна, одного пострілу тобі вистачить із головою, треба на це лише зважитись; але ж ні, ти надто допитливий, як далеко не кожен письменник, ти не захочеш умерти добровільно й передчасно, ти до останнього спостерігатимеш, що коїться навколо…

До речі, ти бачив коли-небудь, як падає дев’ятиповерховий будинок? Величезна споруда, збудована на похилій площині, по якій ти зараз і піднімаєшся, масивна споруда, підмита водою ззовні й зсередини?.. То маєш нагоду. Просто перед тобою дев’ятиповерхівка одним боком почала просідати, наче будинок при твоїй появі вирішив зробити кніксен. Був гуркіт, було заціпеніння, і нікуди було втекти від цього видовища, і було стільки солодкого горя, і стільки гіркого сміху з неба, де й досі веселився Лисий, що сидів на троні небес до світанку, а де він, той світанок? Він давно вже мав настати; якби ти мав годинник… То чим би він тобі зарадив у приреченому місті, яке наче навмисно стояло в ямі, в улоговині між двох пагорбів, у місті, де вже не діяли ні час, ані простір, вони тут були негласно відмінені; втім, на радість мешканцям залишався ще рух – панічний, безладний і безглуздий.

Фон Фу, ти стояв по шию в не-воді, в тому, що колись нею було, ти стояв на вершині горба, на площі, куди тебе вивів провулок, на площі, де вже не горіли ліхтарі й вітрини, де люди зав’язли в каламуті і зробилися дрібними й непомітними, принаймні ти нікого з них не зауважив. Ніхто тут не галасував і не метушився, навіть вода стала спокійніша: тихо й неухильно ховала Іф – без гулу й поспіху. То тут, то там, майже на рівні твоїх очей на поверхні води бульбило: то підземні шахти міста – дренажі й водовідводи – відригували залишки того, що могло зватися повітрям.

Брудна мильна вода, слизька, бридка і незбагненна, де чорна, де сива, а де й червона, схопила тебе за горлянку, вперлася тобі в підборіддя й на мить наче завмерла, роздумуючи, вбивати тебе зараз чи ще дати тобі шанс залізти на якесь дерево чи, якщо пощастить, на дах, але вже коли вона дістанеться туди… Ні, фон Фу, вона, швидше, чекала, коли ти прокинешся, всім своїм тілом смикнешся вгору, хапаючи ротом останній – безмежно великий – ковток просякнутого ароматним смородом повітря, смикнешся й прокинешся – з ковдрою на голові, праворуч од задзеркалля, вкритий липким потом і страшенно спраглий, бо ж навколо – не вода, а те, що колись було нею…

Вона чекала, втрачаючи терпіння, а ти не прокидався й не прокидався, і не міг прокинутись, бо не спав. Отто, це був не сон, ти щипав себе слизькими пальцями за щоку, за ніс, прикушував собі язика, тобі заклало вуха, твоє серце десь там, під непрозорою водою гупало в ребра, мов кайло, і ти раптом заплакав – од відчуття того, що смерть у тобі, що це кляте місто пияків і розпусників не породило жодного авторитета на зразок святого Варлаама-чудотворця, чиє слово було б вагоме перед Господом Богом…

І побачив ти раптом крізь сльози призахідне сонце – у щілині між двома будівлями. І опускалось те сонце за спінений од вивержень каналізації горизонт, і стояла в небі хмарка – зовні легка й невинна, та щось клекотіло у ній всередині, і було те щось, як вогонь. І почув ти голос, на шум води великої схожий:

– Бачиш цю хмарку?
– Бачу, – прохрипів ти й закашлявся, водиці унітазної ковтнувши.
– Це кара за ваші гріхи йде на вас. До церкви не ходите, Богу не молитесь, заскорузли в гріхах ваших, розслабилися! А шум превеликий чуєш?
– Чую, – пробулькотів ти, намагаючись не пустити надра іфської каналізації в рот.
– То земля гримить, у прірву бездонну западаючись. Он за тим рядом будинків її вже й немає…
– Буль, – сказав ти жалюгідно, і ще рясніші сльози потекли з твоїх очей, підвищуючи рівень води й твою смерть наближаючи.

Не тому так страждав ти, Фантоме, що сам був нетутешній, а мусив тут помирати разом із іфськими гріховодниками та їхнім містом. І не тому, що помирав ти не так, як би тобі хотілося. Облягла твоє серце скорбота велика за весь люд хрещений, за землю чудову, тим людом на казна-що перетворену, за те, що ось так усе, зрештою, й кінчиться, і буде це сама мораль, без байки.
– Поки сонце зайде – у вас є ще час молитися. Молись, поки сонце не сіло! З настанням ночі все провалиться в прірву.
– Я не вмію молитися! – вибулькнув ти розпачливо, з жахом побачивши, що з-за обрію видніється вже самісінький краєчок сонця, і сонце те – невизначеного кольору.
– А “Отче наш” ти хіба не знаєш? – прогримів голос звідусюди.
Ну, Отто, ну! Та знаєш ти, тебе бабуся вчила. Пам’ятаєш? Не лише про нечисту силу вона тобі розповідала, а й про те, як із нею боротися. Ну! На лобика, на пупика, на праве плече, на ліве…
– Так… – мекнув ти.
– Читай.
І ти, Фантоме Банданскій, Левон Наливонський, Пепко Випивонський, Юрко Закусонський і Сашко Стругалько, ти, змахнувши з плеча торбу промоклого паперу, яким стали твої опуси, зіп’явся на носочки, вгрузаючи в багно підводне, і невпевнено вимовив:
– Отче наш…
І затрималося сонечко на обрії, мов озирнулось на тебе, і притих шум за будинками, щоб тебе було краще чути, і мовив ти далі:
– Що єси на небеси…
І урвався шум, і стулилися щелепи прірви, що Іф поглинала, і заплющив ти очі, втому смертельну долаючи, й незважаючи на біль в усьому тілі, що починався глибоко під лопаткою, віддаючись аж у голову, далі казав:
– Хай святиться ім’я Твоє, хай прийде царство Твоє… Яко на небі, так і на землі.

Ти стояв на землі. Хоч і не на твердій, але на тій, що стане твердою. І відчував, як вода, це безмежжя іфських помиїв, почала спадати. Вона щезала, наче всмоктуючись у бездонну трубу, всотувалась назад у кожну іфську шпарину, а може, це запрацювали викликані міліціонером “гідроотсоси”…
– Хліб наш насущний дай нам днесь…

Тобі стало легше дихати й стояти, ти відчув, що неабияк зголоднів.

– І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…

За квартал звідси заплакана Ляля, дочекавшись, поки остання крапля брудної води – вашої з нею води, води, яка вас пам’ятала і пам’ятатиме вічно, яка збереже вас, як геном, десь у найглибших надрах Іфа – кане в трубу, пустила душ і стала мити ванну.

– І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас од лукавого! – співав ти, чалапаючи багнюкою назустріч сонцю, яке, як виявилось, було не призахідне, а світанкове.

– Бо на це твоя сила і воля, – сказав ти впевнено, бо сам був свідком цього. – Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Подув уранішній вітерець, і тобі в мокрому одязі зробилося зле. Треба було терміново шукати якийсь під’їзд, де можна пересидіти в затишку, поки сонце почне пригрівати відчутно. Та перед тим ти зупинився під одним із дерев зустрічного скверика. Впершись у нього лобом, ти розщібнув ширіньку й почав обмін речовин між тілом і простором. Бо хоч і стояв ти щойно по горло в воді, хоч і були твої штани однаково мокрі до нитки, та все-таки звичка є звичка.

Твій виступ був короткий, як плювок. Власне, це й був плювок. Ти озирнувся на трьох злих курдуплів біля машини, плюнув, як селянин плює на помідорний огірок, буряк морквяний чи інший виплодок, який ні-ні та й виткнеться в нього на городі вряди-годи, плюнув смачно й розвернувся, щоб іти звідси геть.

У залі захихотіли, й те хіхіхахайство стьобнуло трьох апологетів аванґардного писаризму, мов кішка-семихвістка.

– І все-е? – завили вони. – Це все, що ти про нас можеш сказати-и?!

Зал вибухнув реготом. Ти височів над ними, як Гуллівер, почувався чомусь дурнішим за них і справді нічого більше не міг сказати. Та все ж сказав, бо тобі здалося, що на це варто звернути їхню увагу:

– У вашого НЛО колесо спустило. Заднє.

Ти знову змусив вибухнути зал, і цього вони тобі пробачити не могли.

– Ах ти ж парпура-мацапура, кар’єрист, тестаментарно-рустикальний дискурсянин, почищувач асфальтових казанів, пошановувач горілчаних сурогатів, похулювач передових ідей, гальмо літературного процесу! Ах ти ж крутохвіст волячий, ретроград, шизоїд, махнорил і очкояйцечлєнохрєн! Філософ із дірки, пильозоп із Ануса і село як метафора! Придовбій і довботрон, салоїд хуторянський, піхтура! Самознавець недосьогоднішній, танатюга, Dristan і Perdye! Алконавт, бухмайстер і син тіні! Нуль нуля, від’ємний мінус, еквівалент відсутності! Той, що в нужнику сидить! Жидуля! Ссун!

Вони гавкали по черзі, як зелені пси святого Юра з підворіття, і явно не знали, як тебе дістати. Зал гримів і розширювався, як всесвіт… Потім просунута в завтрашній день трійця раптом згадала, що найдієвіший спосіб вияву зневаги – це іґнорація. І вони почали тебе іґнорувати: розвернулись до тебе і залу дупами й чимповище задерли хвости, а найхвостатіший ще й трохи нагнувся. Зал розкладався на атоми…

І раптом ти вирішив, що їх треба розстріляти. Може, тому, що в тебе настрій був такий, а може, через те, що в тебе боліло під лопаткою й біль віддавався в хребет, а звідти в мозок, і саме тому в тебе й був такий настрій… Ти сягнув рукою до кишені, де лежала готова до застосування зброя. Страшна зброя: пістолет, заряджений святою водою. Одного чвирку вистачить, аби знищити всіх трьох, змити їх за межі цього світу… І ти вже готовий був дістати пістолет, але раптом намацав у кишені ще щось. Воно потепліло, ворухнулось, і ти зрозумів, що це тобі в руку проситься інша зброя – страшніша встократ і, безумовно, більш годяща в цій ситуації.

Ти дістав саме її. Зал не збагнув, що відбувається, коли ти почав швидко пересмикувати затвор. Із кожним вправним рухом руки дуло твоєї зброї більшало, видовжувалось, і ось уже передні ряди виють у дикому захваті, тваринному ражі, а задні зіскакують на ноги, щоб краще бачити. Затвор ходить, як по маслу, зброя вже готова виплюнути потужний заряд, але ти стримуєш її, бо ще не час, бо ще не відчув ти внутрішньої команди, питомого імпульсу. Бо й не звик ти, якщо чесно, стріляти в спину. Навіть нечисті.

А нечисть, чуючи за спиною щось незвичне, занепокоїлась. Трійця хвостатих тупцювала, сопіла, перезиралась, і таки не витримала: триголовим змієм розвернулася рвучко до тебе, роззявились три пащі, щоб ригнути вогнем нових епітетів, вибалушились очиська, здибилася шерсть, і тут ти дав довгу нищівну чергу. Прямісінько в їхні скривлені писки. В роззявлені пельки. У вирячені баньки. Заряд був такий сильний, такий білий і такий густий, що три цахеси відлетіли аж до протилежних куліс, де й конали ще довго й артистично. Зал нагадував плазму. Стіни будинку іфської культури тряслись і репались. Із балкону посипалась публіка, а з публіки – лайка.

Та процес уже пішов, і зупинити його міг хіба що ще один всеіфський потоп або всеіфська пожежа. Методично обстрілявши автоНЛО, ти пересмикнув затвор і спрямував свою гармату на зал. Передні ряди, зойкнувши, відкинулися разом зі стільцями назад, задні ряди зацікавлено підсунулись ближче, а середні ряди закректали від тисняви.

– Ой, людоньки, шо ж ви робите?!.

Але людоньки вже й самі не тямили, що робили. Твоя стрілянина була безладною. Поливши довгою чергою перших сім рядів, ти став посилати в різні кінці залу короткі, але такі ж густі й білі черги, і кожен твій заряд зберігав убійну силу протягом усього польоту.

– Шо ти робиш, дрочун ти казьолскій?! – почувся з глибини залу виск тата Карла, якому ти одним пострілом заліпив обидва ока.

Зорієнтувавшись на голос, ти перекинув зброю в другу руку і, вже прицілившись, дав туди повторний заряд, заліпивши невдоволеному шинкареві ще й рота.

Ти стріляв і стріляв, ти поливав публіку, як із вогнемета, передні ряди, білі й слизькі, вже полізли у вікна, ти реготав, ти веселився від душі, з оркестровки вчистили щось апофеозне, і раптом просто перед тобою на фоні тьмяного залу постала Ляля – струнка, легка і осяйна; неймовірно зеленоока, вона, здавалось, аж світилась, і те світло струменіло зсередини неї.

– Піс… піс… – задихалась вона, намагаючись перекричати виття у залі. – Піс… Пістолет! Пістолет! Візьми пістолет!

Вона відчайдушно жестикулювала, вказуючи на трьох героїв вечора, що, всіма забуті, витиралися і лаялись в кутку. Але тобі було не до них, Отто. Поява сонцесяйної Лялі, з якою ти вчора так недобре попрощався, збурила в тобі круговерть спогадів про вашу неймовірну ніч, і та круговерть так закрутила тобі голову, що ти знетямився, пересмикнув затвор, загарчав утробно – і вистрелив Лялі просто в обличчя, майже впритул, не залишаючи їй жодного шансу; вистрелив раз, і вдруге, і, вже гамуючи своє нелюдське збудження, ще й утретє, хоча дівчина (з обличчям, схожим на маску з молочного киселю) вже лежала без руху в проході.

Невидимий оркестр захлинався. Захлинався зал. Захлиналося ціле місто. І під звуки цього загального захлинання з оркестрової ями раптом почало випиратися щось велике і кругле, із грайливим пиптиком зверху. Ти сторопів, не знаючи, що це за сюрприз лізе на світ божий, що це за бомба і якого лиха вона може накоїти, вибухнувши. Хвилини цього замішання вистачило, щоб твоя гармата зів’яла, зіщулилась, обвисла. Ти смикнув зипера і раптом зрозумів: з оркестровки під звуки чогось грандіозного вгору здіймався гігантський презерватив із написом “Contex-t”. Він був наповнений гелієм, воднем чи ще якимось летким газом, тож повільно й упевнено линув у небо, нічне іфське небо, яке висіло просто над сценою і звідки ще недавно спускався, тріумфально блимаючи вогниками, горбатий космічний човник.

– Розіпни його-о-о!!! – завило раптом у залі, перекриваючи оркестр.

Це про себе нагадав о. Прокопець. Батюшка височів у центрі залу, стоячи на сидінні з піднятим над головою своїм величним дубовим хрестом. У його кошлатій бороді заплуталися білі згустки, білим також було обстріляно його парадно-вихідну рясу. Релігійного діяча одностайно підтримала публіка, яка вже втратила ілюзію, ніби все, що тут відбувається, – просто вистава. Це вже було щось більше. Це був сам Іф, утілений в людях. І ти, Отто, таки маєш це вловити й записати. А для цього тобі треба вибратися звідси живим.

Величезний надутий кондом ваговитою булькою повільно залишав зал. Він уже був у тебе над головою, він уже махав глядачам на прощання хвостиком (від мотузки, якою був зав’язаний). Отто, Фантоме, ти свою місію тут уже виконав. Може, не ту й не так, але робити тобі в цьому залі більше нічого, наробив ти вже доста. І вихід у тебе тільки один – угорі. Ти підскочив і вчепився за мотузяний хвостик повітряної кулі з пиптиком зверху. Куля, що думками була уже в небі, на мить завмерла, а тоді знехотя стала опускатись униз. Ти вилаявся й почав борсати ногами, як у басейні, щосили відштовхуючись ними від повітря. В НЛО з неймовірною силою гуркнув хрест, кинутий о. Прокопцем насправді в тебе. Натомість тобі в печінки влучив чийсь стоптаний черевик, і приємного в цьому було мало. Отямившись і відгрібши з очей, ротів і ніздрів твої щедрі заряди, публіка вже дерлася на сцену, щоб віддячити тобі за них не менш щедро.

Та ти вже був високо вгорі: леткий газ переміг твою вагу, і кондом-куля продовжила свій рух угору, хоч і не так швидко, як ти того хотів. У тебе влучали черевики, мобілки, барсетки, порожні пляшки з-під феноменального іфського пива, якісь дамські причандали, найвідчутніше – в пах – влучила скрипка філософа Гомського. Ти вже готовий був вдихнути нічну іфську свіжість, відчути себе якщо не вільним, то звільненим, ти вже був готовий… Але тут одному з аванґардних псевдиків стрельнуло в голову. Він стрибнув за лаштунки і, аж заслинившись від задоволення собою, опустив якийсь рубильник. Над головою в тебе гуркнуло, заскрипіло, і розсувна стеля будинку культури почала помаленьку зсуватися, закриваючи тобі шлях у небо. “Алкаш на дієті”, як ти означив для себе капосного гнома, стрибав і тер від задоволення руки.

Але ти мужньо продовжував свій шлях на кондомі. Гумова куля піднімалася так повільно й поважно, наче нікуди не поспішала, наче була центром, навколо якого крутилася решта всесвіту; стеля над сценою, скриплячи й попискуючи, змикала свої сталеві щелепи, збираючись придавити ту кулю, ти відчайдушно борсав ногами, намагаючись прискорити рух і не втратити при цьому черевиків, оркестр унизу пік уже щось зовсім позасценарне, публіка галасувала, як на ярмарку, двоє іфських аванґардистів не могли відірвати від стіни за лаштунками пожежної драбини, з усіх щілин залу раптом загриміло: “Спонсор акції – іфська фабрика гумових виробів № 2!..”, і якийсь дідусик почав розкланюватись на всі боки, та його затоптали охочі вилізти на сцену й швиргонути в тебе ще що-небудь…

Акція, проспонсорована фабрикою кондомів, закінчилась тим, що ти таки встиг благополучно вилетіти з розбурханого залу, стеля, зімкнувшись, відкусила тільки каблук твого правого черевика, і ти, звільнений, полинув за вітерцем над нічним Іфом. А БК “Палац культури”, залишаючись позаду, якось дивно здригався й покректував, немов жива істота, в надрах якої невдоволені глядачі мегелили трьох нещасних курдуплів, вважаючи, що твоя поява була добре спланованою провокацією, й спланував її не хто-небудь, а саме вони. Курдуплі верещали, качались, просилися, публіку це розпалювало ще більше, та тобі це було вже до дупи.

Ти піднімався вище й вище – в темне й тепле небо, ти оглядав Іф із висоти воронячого лету і вже бачив, що він відрізняється, наприклад, від Рівного – кривизною й відсутністю Стіни, від Вінниці – відсутністю аварійного мосту через Південний Буг, від Сум – відсутністю вулиці Харківської, а від Харкова – відсутністю вулиці Сумської, від Одеси – відсутністю морського порту з арештованим за борги судном “Максим Розумний” у ньому, зрештою, від села Худоліївки Семенівського району Полтавської області Іф відрізнявся відсутністю хати Грицька Кандиля – сільського гумориста й сатирика. Ти линув над Іфом, і в небі раз-по-раз були дивні бліді спалахи. Це не схоже було ні на блискавку, ні на відблиски далеких дискотек під відкритим небом. Це скидалось тільки на те, що тебе фотографують із космосу – зацікавлені тобою чи твоїм літальним апаратом. І ти вишкіряв зуби в американській усмішці а-ля “нате вам!”, і піднімав ноги, щоб не зачепитися за верхівки дерев, і руки твої заніміли, судомно стиснувши мотузку, і в голові вже починала ворушитися думка: “А як униз?”, і… І тут ляснув постріл, оглушливо бабахнув просто в тебе над головою розпертий газами презерватив, і добре, що якраз тієї миті під тобою була верхівка густого широколистого дерева.

Тріск, який ти чув, міг бути тріскотінням твого старого будильника. Він припинився, й ти почав виборсуватися зі сну – важкого, неприємного, сну, після якого почуваєшся розбитим, наче замість трьох параноїдальних аванґардистів захоплена виставою публіка відмантулила тебе. Ти очунював довго, у півсні психологічно готуючись до того, що зараз побачиш у величезному дзеркалі ліворуч. Але розплющивши нарешті очі, ти побачив величезну дерев’яну ногу, зверху на якій шелестіло листя. Отто фон Фу і Фантоме Банданскій, ти лежав під деревом, стискаючи в руках мотузок, і твоє тіло було наче пропущене через м’ясорубку. Невже ти збирався повіситись, Отто? Голова твоя дзвеніла й крутилася, так наче ти для сміху хотів завішатись на найвищій гілляці, а вона взяла й обламалася – з усіма відповідними наслідками для твоєї буйної голови. Ні, Отто, ні, фон Фу, так далі не піде. Бо далі, в принципі, вже й нікуди.

– Блядь! – видихнув ти, аби почути, чи можеш ти ще чути бодай власний голос.
– Шо? – озвалося із темряви десь поруч.
То був не твій голос…
Дівчину (жінку? бабцю?), яку ти знайшов на хитро замаскованій у кущиках лавочці неподалік, звали Ізабеллою, і біля її ніг стояли дві порожні пляшки з-під однойменного вина. Під тихий дзвін у тебе все крутилось у голові, тож сфокусувати на ній погляд тобі не зовсім вдавалося.
– Ну ти чудік, – сказала Ізабелла п’яно.
– Чого?
Чого – ти знав. Пересуватись на повітряних кондомах навіть у божевільному Іфі було, м’яко кажучи, нетрадиційно.
– А давай набухаємся, – сказала раптом твоя нова знайома.
– Ти вже, бачу, почала.
– А ти нє?

Ти тільки стенув бровами. Набухатися з першою-ліпшою Ізабеллою – дівчиною з рисами бабусі чи бабусею з формами дівчини – це єдине, що ти наразі міг. І ти звівся з лавки, допомігши звестись і їй – вищій за тебе на дві голови і п’янішій невідомо на скільки градусів. Може, це був не твій тип, але твій стиль. До того ж, посткарнавальне безглуздя Іфа – це пляма, яку могла змити лише велика кількість горілки.

Ту кількість ви знайшли в цілодобовій крамничці за парком. А ще ви там знайшли півхлібини й кавалок соєвої ковбаси, хоча на шкуринці була намальована свинка. Мабуть, то була соєва ковбаса для свиней, але ви її теж їли залюбки. І залюбки зменшували кількість на лавці в якомусь прохідному дворі.

Кількість уже переходила в якість, розмова не клеїлась, але вас це зовсім не бентежило, вікна навколишніх будинків гасли одне за одним, аж раптом Ізабелла тобі гарячково зашепотіла:

– Гі-і-і, тікаєм, оно Карабас! Блін, і чо він сюди суне?..

І вона, схопивши в одну руку пляшку, а в другу – твою руку, потягла тебе геть, хоча ти, хоч як роззирався, ніякого Карабаса (чи чогось, що можна було так назвати) не бачив.

Ви петляли лабіринтами дворів, ховалися за трансформаторами, сараями, деревами й гаражами, перепочивали в палісадниках, де швидко й зосереджено робили по кілька ковтків із пляшки, і, закусивши згадкою про хліб і ковбасу, які ви забули на лавці, петляли далі, занурюючись глибше й глибше в цегляні й панельні нетрища Іфа.

А потім був найтемніший під’їзд, і горілка, якою ви одне одного поливали, і поцілунок із присмаком свинячої ковбаси, і розірвана спереду блузка, і так само розірваний ліфчик, і нарешті її роздратований, майже нерозбірливий через неповороткість язика, шепіт:

– Ти шо, не вмієш?!

Ізабелла вирячилась на тебе, як на цнотливчика, та зараз же зарячилась назад, бо ти зумів. Зумів так, що вона зойкнула на весь під’їзд, наче ти всадив їй ізнизу ножаку.
– Тс-с-с-с! – шикнув ти й віддячив: – Ти що, незаймана?

– Займана, і вже не раз!

І ви штовхалися, як двоє божевільних, і потім вона впала на сходи, і ти розстріляв пописану стіну, і знеможено впав поруч, бо він у тебе таки не силіконовий, і ти обняв цю дівчину (жінку? бабусю?) і склепив свої підпухлі повіки, щоб за кілька годин настало важке просинання, коли в твоїх обіймах на сходах виявиться котрась із них. Може, й не та, з якою ти засинав.

Ти прокинувся, бо навколо вже шелестіло й цвірінькало, крім того, з похмільною спрагою треба було щось робити. Розліпивши повіки, ти побачив, що стоїш, упершись лобом у дерево, і тримаєш у руках висунутий із ширіньки кінець. Знітившись, ти сховав його, відліпився від свого сон-дерева, позіхнув і аж сахнувся, коли над вухом дзвінко ляснуло:

– Сніжана Голоцюцька, передача “Доброго ранку, Іф”!

Сніжана була схожа на кого завгодно, тільки не на тележурналістку. Перед тобою стояла якась бурулька в рожевій льолі, зачіска – пивна піна поверх кухля, ротик маленький і зібганий, як анальний отвір, груди – без допомоги фахівця не відшукаєш. У руці вона стискала фалічний символ – велетенський мікрофонище в поролоновому нацюцюрнику. Поруч стояв бородатий до нестями орангутанг у потертих джинсаках і футболці, яку нормальна людина тричі подумала б, чи одягати. На плечі в нього сиділа одноока тварюка виду “panasonic”.

– Ростику, працюємо, – сказала вона й почала працювати на іфську публіку.

– Ви перша наша рання пташка! – задзвеніла Сніжана. – Скажіть, а як ви зустрічаєте цей ранок?

– Похмільно…
– О-о, у вас учора був важкий день?
– Вчора у мене завжди важкий день.
– І що ж було вчора, якщо не секрет?
– Учора я, здається, виконав місію. Але я не впевнений.
– Місію… Ой, як цікаво. І що це була за місія?
– Це важко пояснити… Але мешканці вашого міста, я думаю, її знають… розуміють…
– Нашого?.. Тобто ви хочете сказати, що ви – не мешканець Іфа?
– Ні, я нетутешній.
– Він із Марса, – пожартував оператор за кадром.
– Я з Києва, – сказав ти. – Взагалі-то, я їхав до Ль, у мене ось навіть квиток залишився… – ти став порпатись по кишенях, але квиток кудись зашився так, що фіґ відшукаєш, і ти махнув рукою: – Ну, біс із ним, потім колись сам знайдеться… Або не знайдеться…
– То як же ви опинилися в Іфі? – нетерпеливилась журналістка.
– Я просто жертва щасливого випадку…
– В ліжку, – пожартував оператор, певно, про твоїх батьків, і ти вдруге поборов у собі бажання пацнути його своєю важучою торбою по відеокамері.
– І як вам наше місто?
– Вашому місту теж пощастило…
– А які музеї ви встигли відвідати?
– Жодних, – здивувався ти радше її дурному питанню, ніж тому, що в Іфі є музеї. – Розумієте, в музеях через велику кількість людей, яка там товчеться, ну, і засилля насправді зайвих предметів зникає дух людини, якій той чи інший музей присвячено. Якщо не йдеться, звичайно, просто про зібрання старовинної всячини. Я відвідав пивбар “У Барила”, – додав ти навіщось.

Сніжана зморщила лоба, намагаючись пригадати, що це за місце, де воно знаходиться і чи є таке в Іфі взагалі. Нічого не пригадавши, вона повернула на інше:
– Сьогодні в місті відбудеться грандіозна мистецька акція – “Контекст” збирає друзів”. Ви прийдете?
– Обов’язково. Як людина мистецтва, я…
– О-о, ви митець?
– Я письменник і… і приїхав до Іфа, щоб виконати місію…
– Як, іще одну? – реготнув оператор.
– Розумієте, Іф – це… Я пробув у ньому ще дуже мало, та вже збагнув, що це – стиснутий епос, і якщо його розгорнути, може вийти роман, який можна буде друкувати протягом усього життя по різних випадкових журналах, і все одно ніколи його так і не закінчити…
– А про що вам як письменникові нині мріється? – урвала Сніжана твоє красномовство, якого ти набував, потихеньку розбуркуючись од сну.
– О-ох… Хочеться чогось великого і справжнього… Нобелівської премії.
– І у вас є що запропонувати нобелівському комітетові? – в очах журналістки зблиснув здоровий скепсис.
– Є. Я маю одну глобальну книгу… Власне, вона ось, у торбі… – ти хотів продемонструвати телеглядачам ворох своїх рукописів, але згадавши, на що після вчорашнього потопу вони перетворилися, на мить знітився, та мусив закінчувати фразу: – Це справді глобальна книга, швидше за все, вона писатиметься все життя і все-таки мене поглине… Це книга про того мене, який завжди намагався бути кимось іншим…
– Мгм, – зробила Сніжана вигляд, що зрозуміла. – Ну, і останнє питання до вас, нашої першої ранньої пташки: що б ви цього чудового ранку хотіли побажати мешканцям Іфа?
– Успіхву! – вирвалось у тебе, перш ніж ти встиг серйозно поставитись до цього стандартного питання.
Вони віддалялися – бурулька в льолі й орангутанг із відеокамерою, а ти стояв, дивився їм услід, і відчуття, що ти казав не те і не так, у тобі розросталося.

Фон Фу, ти йшов ранковим Іфом і психологічно готувався побачити свою пику вже не в дзеркалі, а в телевізорі. Звичайно, ти, як завжди, скажеш: “Боже-боже, з ким я зв’язався!..”, та це буде о дев’ятій, коли передача піде в ефір. Цікаво, яких мордяк іще назнімає до цієї передачі оперативна іфська служба “Доброго ранку”? І чи правильно зрозуміє Іф твої уривчасті фрази? Чи зрозуміє він їх узагалі? Та й чи зрозумів їх ти сам?..

Ти три години вештався містом, заходив у напівбомжацькі генделики й ранкові кав’ярні, просмерділі перегаром і оселедцями пивниці й цілком респектабельні кнайпи, ти заходив у кожну вже відчинену чи ще не зачинену забігайлівку в надії, що там є телевізор, але в жодному з випивонних закладів його, як навмисно, не було. О дев’ятій двадцять ти вилаявся і взяв у кіоску чергову пляшку пива – єдиний засіб із приємністю змарнувати півдоби, які лишались до вечірньої вистави. Пиво – хай не завжди воно однакової якості – це єдине, що тобі лишалося в місті, де робити, в принципі, тобі було вже нічого.

Ти блукав Іфом із пляшкою в руці й то тут, то там зауважував сліди нічного потопу. Там не встиг просохнути асфальт, там судомно булькнув водозабірник, а ген на цоколі будинку лишився слід від мильної піни… Це були сліди-привиди, майже непомітні натяки, та вони апелювали до тебе, й ти їх бачив і читав, як велику книгу про потоп. А люди – мешканці проклятого міста – снували вулицями, як завжди, мов нічого й не трапилось, наче цієї ночі місто не стояло на краю прірви, на межі своєї загибелі… І ти таки обраний, якщо, на відміну від них, пам’ятаєш усі страхіття цієї ночі і якщо твоя молитва… Втім, чи тільки твоя?..

Фантоме, ти так і не побачив свого ранкового інтерв’ю. І нічого не втратив. Бо з усіх твоїх розумувань, супроводжуваних недоладними спонтанними жестами, залишився лише п’ятисекундний ролик:

– Ви перша наша рання пташка! Скажіть, а як ви зустрічаєте цей ранок?
– Це важко пояснити…
– Сьогодні в місті відбудеться грандіозна мистецька акція – “Контекст” збирає друзів”. Ви прийдете?
– Обов’язково.
– Що б ви цього чудового ранку хотіли побажати мешканцям Іфа?
– Успіху!

Ось так, Отто. Вони навіть вирізали з твого останнього слова звук “в”… І добре, що ти цього не чув і не бачив. Однією неприємністю менше.

І ти блукав Іфом, і купував пиво, і зливав його у відповідних закладах, схожих між собою тільки своєю дикою обпісяністю, бо унітази там стоять, певно, лише для того, щоб люди лили мимо них. І знов купував пиво, і намагався не забути, що завтра на світанку в тебе потяг і що ти маєш місію, і поділився з якимось приблудним псом пиріжком із м’ясом, але пес, понюхавши твій гостинець, відвернув морду, сумно завив і на очі йому навернулися сльози…

– Бу-бу-бу… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу… – котилося містом.

Іф, схоже, й не помітив, що вчора його могло не стати. Він би, певно, не помітив і своєї загибелі. Так, загиблий, і далі ворушився б і безтямно повторював: “Бу-бу-бу… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу…” Готуючись до провалу у вечірнє безумство, чи то пак – безглуздя. І його вулицями – серед тисяч божевільних – блукав би й ти. Думаючи, що неодмінно маєш виконати місію. І плювати тобі, яку.

2005р., м. Буча.

Share


Написати коментар