З цього можна зробити кілька дисертацій

Олександр Стусенко

Бідолашні дослідники літератури в гонитві за кандидатськими дипломами встосоте досліджують українсько-польські зв’язки чи національний елемент у прозі Гоголя, вишпортують з архівів давно й заслужено забуті імена, підносячи їх у своїх дослідженнях ледь не до рівня геніїв тієї чи іншої доби, або ж укотре смакують давно зужиту постструктуралістську термінологію… Тоді як останнім часом у нашій літературі з’явився масив текстів, що вже своєю присутністю поставив ряд цікавих питань, якими літературознавцям давно вже час зайнятися впритул. У цій статті я спробую ті питання сформулювати, з тим, щоб дослідникам сучасної літератури, а також принагідним критикам підняти вії на таке явище як “молодіжний роман”.

Беру цей термін, як поки що не з’ясований, у лапки, – так само деякі обережні дослідники й досі залапковують термін “шістдесятники” та інші суперечливі й невикінчені означення. І тут уже маємо перший блок питань, на які треба відповісти: що таке молодіжний роман? Чи всі тексти, які виходять під цим грифом, є романами? І що саме об’єднує твори різних авторів під дахом цього поняття?

Наші попередники родом із ХІХ століття зачитувались романом про страждання юного Вертера – іноді так, що накладали на себе руки, як пізніше, але з інших причин, те робитимуть читачі й на могилі Єсеніна, та чи створив Ґете молодіжний роман? І чи мав на меті такий роман (насправді повість) У. Пленцдорф, коли писав “Нові страждання юного В.”? Європейська традиція молодіжного роману найповніше й найвагоміше явила себе в знаному творі Дж. Д. Селінджера, тоді як український молодіжний роман розпочав свою тріумфальну ходу в літпроцесії чи не з “Зеленої Маргарити” С. Пиркало. Саме в другому виданні, доповненому словничком молодіжного сленґу, яке в 2002 році випустило видавництво “Зелений пес”, було зазначено, що перед нами – не який-небудь, а таки молодіжний роман (у першому, смолоскипівському варіанті 2001 року це взагалі була повість). Відтак пролунали Жадан, Карпа, Дереш, Сняданко, Поваляєва… Ставлю три крапки, бо цей перелік, ясна річ, поповнюватиметься новими й новими іменами, – котрі ще не мають грантів і гарантів, угод із видавництвами й широкого розголосу. Для постановки питань, які доведеться вирішити літературознавцям у дисертаційному форматі, досить і творчості цих знакових імен, то більше що конвейєрні й випадкові рецензенти вже дали про них чимало матеріалу, який теж потребує осмислення.

Насамперед слід розрізняти поняття “молодий роман” і “роман молодіжний”. Про молодий роман, – а радше про молоду літературу загалом – говорять усі без винятку, навіть ті, хто уявляє собі її дуже приблизно (маючи справу з прохідною творчістю літстудійців, студентськими самвидавними листками тощо), або ж не знає її взагалі. І виносяться цій літературі або по-тичинівськи поблажливі присуди, або ж несправедливі звинувачення-загальники. Скажімо, Ігор Маленький, чоловік у літературі такий маленький, що його майже й не помітно, котрий славиться, зокрема, своїми жовчно-заздрісними випадами проти беззаперечних талантів (див. “ЛУ” від 6 квітня 2006 р.), дав літературі молодих на сторінках журналу “КК+” (№11, 2005р.) ну, зовсім уже вичерпну характеристику: “Сьогоднішня молода література здебільшого або графоманія, або постмодернізм”. І підвів під штамп “графоманія” “геть усіх дев”яностиків”. Такі загальники – гірше всякого дилетантства; як казали древні, незнання – не доказ, так само як і свої особисті літературні уподобання. То більше що під висловлену формулу можна підвести всю літературу – від тмутараканського каменя до писань самого І. Маленького. Поза тим, твори, писані молодими, не конче будуть молодіжною літературою, бо ж той-таки “молодіжний роман”, як потім з’ясують доскіпливі дисертанти, аби бути молодіжним, має відповідати принаймні кільком параметрам, які розглянемо нижче, принагідно зауваживши, що автором такого роману може бути не обов’язково людина до 30 років, так само як писати для дітей і про дітей не конче мають діти.

1

Насамперед, – головний об’єкт зображення й адресат твору. “Я збираюся писати про себе і практично більше ні про кого. Ця історія – не гостросюжетний роман, а просто оповідь про пару-десять днів, проведених мною, кілька звичайних днів”, – заявляє студентка Марина (Маргарита) Погрібна, героїня С. Пиркало. Н. Сняданко пише про “пригоди молодої українки”, студентками є також ґерла Марла та інші мурла – персонажі І. Карпи. Про юнь, хоч і не зовсім крилату, пишуть і Дереш, і Жадан, і С. Поваляєва. А один із текстів Ірени Старостіної з книжки „Кілька секунд щастя” так і називається – „Просто я”. Хоча те „я” не самодостатнє, а, як стверджує її персонаж Ніка, просто „білочка – копірайт Ірени Карпи”. Та радше не копірайтова білочка, а блякла копія, з її нелюбов’ю до дітей („вони мене просто дратують”) та суто Карпиним „буеее”. Отже і об’єктом, і адресатом зображення є молоді люди – як пубертатного, так і постпубертатного віку. С. Жадан так і визначає свого імпліцитного читача: “Можу сказати – це студенти віком від 17 до 20 років, російськомовні, як правило” (“Газета по-київськи”, 8 червня 2006 р.). На цю вікову категорію орієнтується й І. Карпа, визнаючи, що після двадцяти її тексти втрачають для людини актуальність.

Щоб не морочити голови ні собі, ні людям темою, тематикою, проблемою, проблематикою, ідеєю, пафосом, а також іншими літературознавчими категоріями, що видобуваються вже з мертвого тексту, наступні два параметри “молодіжного роману” виведу з простих питань: “Про що?” та “Як?”

2

Хоч “просебеписання” й не є особливістю саме “молодіжного роману”, тут воно має особливий статус, адже багатого життєвого досвіду, а тим більше осмисленого життєвого досвіду, в авторів таких творів іще немає. Зрештою, не в цьому проблема, бо ж і Гоголь своє епічне полотно “Мертві душі” почав у досить молодому віці. Проблема в тому, що молоді літератори надто замикаються на собі, своїх рефлексіях, своїх ініціаціях, зрештою, в своєму прийомі майже не слухають навколишнього світу. Їхні тексти – дітища урбаністичних нетрів, інформаційних інтер-нетрів та прочитаних раніше книжок. Саме тому “живе життя” їхніх романів дуже обмежене: це походи в гори чи печери, поїздки за кордон, гуртожитські будні, вужче чи ширше коло співпляшників і коханців, у кращому випадку – стосунки в підлітковому середовищі. Усе це приправлено часом іронією (Пиркало, Сняданко, Дереш), а часом сарказмом (Карпа, Жадан) стосовно оточення чи конкретних людей (у “Депеш мод” С. Жадан вустами своїх персонажів довго і смачно збиткується з нашої пісенної шароварщини, заадресувавши її чомусь тільки Степанові Галябарді). Такі самі молоді рецензенти охоче пристають на ці “інтерактивні ігри” авторів і ототожнюють їх із їхніми персонажами: “Можна з великою ймовірністю припускати, що Жадан не дуже напружував себе вигадуванням всіляких історій […], а, очевидно, давав готові пригоди з власного буремного подорожування. Тобто в цьому контексті старий добрий ліричний герой і автор багато в чому таки збігаються, хоч би що там казали про неможливість цілком їх урівнювати” (Б. Шуба, “Молода Україна”, №5, 2003р.), адже “хто з письменників не пише про себе?” (О. Писарева, “КК+”, №4, 2006 р.). Бо ж як інакше молодим та непідкованим критикам трактувати відверті фото С. Поваляєвої в її “Ексгумації міста”, грайливу філологічну героїню на прізвище Підобідко в “Колекції пристрастей” Н. Сняданко, а особливо – всі ті особисті привіти матері, друзям та викладачам із зазначенням прізвищ та е-мейлів для зворотного зв’язку в авторській післямові до “Зеленої Маргарити” С. Пиркало? Бо ж і підкований критик С. Яковенко у вступі до першого видання цього твору не втримався, щоб не поділитися своєю особливою особистою поінформованістю, – читайте його передмову від фрази: “Безсумнівним автобіографізмом і “життєвою правдивістю” насичена вся повість…” до фрази: “І якби я не був знайомий із Світланою ще до університету…”

Взаємне переморгування цитатами у творчості представників ТОВ “Станіславський феномен” у текстах новішої ґенерації переросло в “інтерактивну гру”, що наближає їхні творіння не до життя (бо ж просебеписання – застерігаю дослідників – це незрідка просто літературна маска, за якою немає обличчя), а до інтернетного письма, котре, будучи однією з форм молодої літератури, теж варте пильної уваги майбутніх кандидатів філології. Отож дедалі частіше твір того чи того молодого автора має одну мету: заявити світові, що в ньому є лиш я і моє Я, і це Я ставиться до світу ось так, і він неодмінно має на це зреагувати! Адже книжка стає не лише засобом щось сказати світові од себе, а – наслідком поведінки, продовженням PR-акції, як в І. Карпи, засобом сказати світові про себе. Цим позначені (читай – уражені) майже всі розглядувані вироби мистецтва, окрім хіба що творів Дереша, герой якого за ходом дії рефлексує про своє покоління, намагаючись глянути на те, що відбувається, наче збоку. З дорослого боку (“Поклоніння ящірці”)… Звідси й уся та самореклама із крупними персонами авторів на фасадах книжок (Пиркало, Карпа), фото тих же авторів із різним ступенем оголеності всередині (Поваляєва) й спроби вбити читача з першого ж текстового пострілу (гучні пасажі на четвертій сторінці обкладинки та викличні анотації). “Дупа і уродка (…), прибацана тьолка…” – інтригує читача з обкладинки “50 хвилин трави” І. Карпа. “Якщо Ви будете обурені, читаючи цю книжку, якщо Ви будете знервовані, згадуючи раптом її звороти, абзаци, а то й сторінки, якщо Ви будете заскочені, роздивляючись її візуальну частину…” – накручує читача анотація до “Ексгумації міста” С. Поваляєвої. А втім після детального знайомства з останньою книжкою з усієї словесної дрелі запала в пам’ять хіба що сцена сексу в гротескно переповненому метро. Але щоб до цієї сцени дочитати, доведеться перелізти чималий вербальний смітник, а далеко не кожен молодий читач витримає таку нудну й виснажливу працю.

Алкоголь, наркотики, секс і мандри – ось, здається, та система координат, у яких перебуває сучасний український “молодіжний роман”, це те, що хвилює як авторів, так і їхніх персонажів. Іноді навіть видається, що головним героєм писань С. Жадана (“Біґ мак”, “Депеш мод”) є алкоголь, а І. Карпи – секс у мандрах. Те саме, хоч і меншою мірою, можна сказати про Н. Сняданко, героїня якої збирає свою “колекцію пристрастей” по закордонах. Так, конвейєрний критик І. Бондар-Терещенко бачить у цієї авторки достеменний психологізм “у змалюванні підліткової пори сексуальної інфантильності і дозрівання, – коли довкола тільки й розмов, що про прокладки, незайманість і неголені ноги з бюстгальтерами…”, хоча більшою мірою це стосується писань Л. Дереша (“Поклоніння ящірці”, “Культ”). А от героїня С. Пиркало (“Не думай про червоне”) навпаки – шукає в Європі своє вже єдине, велике і, зрозуміло ж, червоне…

Мабуть, шалена популярність таких словесних виробів (зокрема І. Карпи) полягає в позірній легкості, розхристаності, я б навіть сказав – похапливості письма. В “Льоху” В. Медведя – та сама, здавалось би, проблема ініціації, але виписана по-іншому, і молодий читач, не здолавши цього тексту, не вбраного в солодку глазур іронії й епатажу, робить цілком слушний висновок, що адресатом “Льоху” він не є, або ж є не він. Крім того, все, що епатажно й іронічно виписано в “молодіжних романах”, – це не риторика й дидактика на основі відрефлектованого досвіду, а опис становлення, набуття того досвіду – з усіма суперечливими оцінками, помилками, емоційними перепадами й риторизуванням нібито з чужих вуст, що так добре лягає у вдячний і підготовлений ґрунт – незміцнілу свідомість підлітків зі схожими проблемами, які за якихось “пару-десять” років проблемами бути перестануть.

Звичайно, є в нашій сучасній літературі романи й іншого штибу. Прикладом може служити твір А. Байдаченко “День перед вічністю”, написаний 2002, виданий 2004 року. Тут теж діють молоді люди, тут теж є кохання й ревнощі, зради й терзання… Та й фраґментарна структура й нестерпна легкість письма беруть своє. А проте обсервує молода авторка не особливості статевого дозрівання й “неголені ноги з бюстгальтерами”, а одну з найтемніших (у всіх сенсах) сторінок української історії – бій під Крутами, бій за нашу незалежність, який – уже на моральному та гуманітарному фронті – триває в романі й у 1978, і в 2002 роках… Якщо це і є “молодіжний роман”, то абсолютно іншого типу; такі твори випадають із мейн-стріму, твореного текстами, про які йшлося вище і з якими й асоціюється поняття “молодіжного роману” (тут варто принагідно згадати й роман О. Жупанського “Бумеранг”, де автор ставить екологічну проблему в її розвитку).

3

Хоч іще від часів Геґеля не прийнято відривати форму від змісту (майбутні дисертанти проштудіюють відповідні праці й знайдуть потрібні цитати), та мусимо окремо звернути увагу на оте одвічне спрощене “як?”, бо ж, виділивши чотири основні тематичні пласти, за якими проступає один загальний – самоствердження (як героїв, так і їхніх творців), маємо все ж стильово відмінні, а від того й більш чи менш читабельні тексти.

Іноді це справді “тексти”. Попри те, що у свідомості кожного порядного філолога є й Семенко, і Каммінґс, мірилом класичної, неперехідної й в усі часи затребуваної поезії є все-таки метафоричність і емоційність у досконалій ритмо-мелодичній організації, тобто такій, яка під час читання не викликає дискомфорту, бо вірш-спотикач, або ж той, що наближається до прози, ризикує назавжди попрощатися з читачем. Те саме і в прозі: вся класика – як наявна, так і прийдешня – апріорно читабельна. Твір може бути недоступний читачеві в усій смисловій повноті, але він має бути доступний принаймні для комфортного читання. І письменники, які це розуміють і не мають на меті поіронізувати над читачем, пропонуючи йому такі завідомо нечитабельні періоди, як виступ Джона Пола Ощирка в “Перверзії” Андруховича, – вони, як-от Дереш, максимально белетризують, виструнчують свою оповідь, і вона залишається оповіддю. Зміщення часових пластів, вставки листів, щоденникових записів, газетних оголошень тощо, роздроблення роману на новели, застосування прийомів метатексту – все це не нове і вправно експлуатується молодими літераторами. Та коли прожите заміщується прочитаним (незрідка через брак першого), література перетворюється на літературщину. Там, де І. Карпі бракує афористичності й іскрометності, підкріпленого емоціями досвіду, вона провалюється в болото графоманії, і її героїня цілими сторінками займається недолугими словесними викрутасами – грою в слова, яка мало спільного має з літературою абсурду, сліди якого бачимо в першій книжці Карпи “Знес паленого”. Там, де С. Жаданові не вистачає сюжетної наповнюваності, будівельним матеріалом стають не першої свіжості анекдоти (“Депеш мод”), чим, до речі, послуговується й живий кумир філологічної молоді Ю. Іздрик (“Подвійний Леон”). На противагу їм можна навести блискучу С. Пиркало з її “Зеленою Маргаритою” – твором живим, органічним і справді неповторним, який хоч і складається “з різноманітних інґредієнтів, розсипаних у творчому безладі й густо замішаних на людській curiosity” (С. Яковенко), та все-таки є оповіддю, до якої трохи не дотяглася Н. Сняданко й до якої не дотягтись І. Карпі та С. Поваляєвій, що письмо першої – “це суміш різних текстів – есемесок, листів, інтернетівських сайтів, “вумних” цитат, історій про себе і не тільки, подій і вражень” (О. Писарева), а письмо другої – важке для сприйняття нагромадження ліричних відступів, за якими майже не промацується фабула. Іншим шляхом пішли Жадан, Сняданко й Дереш, і нічого не втратили на цьому шляху – шляху до читача.

Ще одна особливість “молодіжного роману”, зафіксована головним чином у Карпи, – макароніка. Приємно, звичайно, вивищитись над простими смертними, накришивши в текстовий вінегрет іншомовних вставок (від одного слова до абзацу) та ще й без перекладу, та це означає, що в усіх тих місцях твір не працює, тобто є мертвим, а бабратись у мертвоті – справа не широкого читача, а вузького спеціаліста – патологоанатома-філолога. Якщо мовити про Карпу, як поки що найплодовитішу представницю молодого письменства, то не виправдане сюжетом (коли, наприклад, іде розмова з коханцем-іноземцем) засилля різномов’я, вставка чималого фраґменту з книжки “Знес паленого” в “50 хвилин трави”, провали в мовні вправи, які доцільно було б залишати на чернетках, – усе це призвело до одного: текст розбух, як гросбух, став скидатись на пухкий записник її героїні Євки, авторка ще раз довела, що пише для себе і як сама того хоче, а в результаті – відповідний висновок критики: “Загалом Ірену Карпу читати можна і цікаво, але лише щось одне. Тобто у помірній кількості, яка зводиться до одного тексту, бо Карпині твори нагадують непоганий мильний серіал на енну кількість серій – те саме про тих самих…” (О. Писарева). Додайте сюди послідовницю Карпи Поваляєву, дуже схожі за умонастроєм твори Пиркало й Сняданко, алкогольні походеньки в двох прозових спробах С. Жадана, афішовані самоповтори Дереша – і добірка під грифом “молодіжного роману” вийде доволі оскомна. Від такої хочеться втекти кудись подалі, у майже загублений світ неурбанізованої справжньості – хоча б десь у прозу Марини Павленко (“Як дожити до ста”)…

Сказавши про макароніку, не зачіпатиму теми ненормативної лексики. По-перше, в більшості випадків вона виправдана об’єктом зображення, тобто нарівні з суржиком чи діалектом творить мовний образ персонажа, а по-друге, про це вже й без мене сказано доволі. Зазначу лише, що блоки лайки іноді доречні і є на місці як у виливах Фєді (Л. Дереш, “Поклоніння ящірці”), а є й незґрабна, тавтологічна претензія на вишуканість, як вона звучить у вустах Ліки (С. Поваляєва, “Ексгумація міста”). Це справді “низькочастотні матюки”, які під пером майстра могли б перетворитися на справжній вибух емоцій.

На окремий абзац заслуговує проблема елементарного редагування книжок. Взяти для прикладу хоча б найсвіжіше молодіжне видання – “Культ” Л. Дереша (Харків, 2006). Не зупинятимусь на таких словах і словосполуках у мові автора, як “лице”, “нанести візит”, “поступок”, “окраїна”, “живописний”, “всесторонньо” тощо (ними рясніють уже перші сторінки твору), але маю зазначити, що іноді сміх викликає не авторова іронія, а просто-таки геніально розташовані в певному контексті слова, які тому контекстові не відповідають. Думається, все це через незнання рідної мови автором і наплювальницьке (чи навпаки – аж надто пієтетне) ставлення до його тексту редакторів та коректорів видавництва. Ось дві такі перлини від Дереша: “Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумілу відразу своїм світобаченням, потім настало примирення, а потім він посмертно втріскався у неї” (с. 38). “…Він, наче Сава по дорозі в Дамаск, раптово прозрів” (с. 40). Якщо в першому випадку бідолашний герой Дереша закохується в дівчину після її (чи своєї?) смерті, то в другому бачимо якогось, нікому не відомого, Саву, який Бог зна чому поперся в Дамаск, тоді як мова, очевидно, йде про біблійного персонажа Савла, який потім став апостолом Павлом; і дорогою в Дамаск він якраз-таки осліп, а зір до нього повернувся тільки через три дні вже в самому Дамаску. А речення Дереша з 18-ої сторінки “Культу” заслуговує, певно, на окрему статтю: “Він говорив, у силу власної гаркавості, наче вуйко з Канади, так, що усі літери “Р” у його мові самі по собі перетворювалися на “R”. Мало того, що гаркавість (заїкання) тут сплутано з картавістю (специфічною вимовою “р”), так виявляється, що в мові (насправді у мовленні) є не звуки, а літери! То що вже казати про власну гаркавість (а не просто свою) чи прикре зяяння у сполуці “що усі”…

4

Залишається ще дещо сказати (дослідники скажуть більше) про жанровий аспект “молодіжного роману”. Сумнівно, що в добу, нібито-романів, текстів романного типу, роман-есеїв, роман-верлібрів, штучок, палімпсестів та інших жанрових перверзій постмодерної доби з-під пера сучасних молодих (або ж молодіжних) літераторів виходять романи в традиційному розумінні цього слова. Як пам’ятаємо, заявлений видавництвом “Зелений пес” “молодіжний роман” С. Пиркало “Зелена Маргарита” в першому виданні був повістю. Про Жаданів “Біґ мак” Б. Шуба відгукнувся скептично, як обманутий метром читач: “Замість великого роману, що перевернув би догори дриґом увесь літпроцес, маємо кілька вельми бляклих оповідок, яким скоріше пасує означення “недо-роман”, ніж повноцінна “мала проза” […] Це радше якісь подорожні нотатки, писані поспіхом на вагонному столику при переїзді з Відня до Лінца, чи, скажімо, на колінах у машині, на автобані до Берліна”. Зауваження про поспіховість і нотатковість письма можна закинути й І. Карпі. Зацитую ще раз О. Писареву: “Цей текст [“Перламутрове порно”. – О. С.] гучно названо романом. Що ж, можливо, якщо врахувати обсяг, велику кількість героїв, які то зринають, то кудись щезають. Але, загалом, “Перламутрове порно” навіть і текстом назвати важко”.

Стратегії подолання наративності, як сказали б дослідники, зробили твір мозаїкою, складеною з різних, у тому числі чужорідних, елементів – елементів інших мозаїк. Часом, як це в Пиркало й Карпи, вони творять цілість, а часом, як у Поваляєвої, – ні. У жодному з аналізованих текстів немає романного героя й романної події (в “Поклонінні ящірці” Дереша така подія є, проте вона в нього не дістає належного “романного” опрацювання). Часом нема навіть потрібного обсягу! І хай там що критики кажуть про “Льох” Медведя, в якому, мовляв, чотирнадцять сторінок, але їх можна читати два роки, до того ж там – із позиції героя – романна подія, подія, котра стає зламним рубежем у його житті – сексуальна ініціація, проте визначати жанри за таким критерієм дослідникам не раджу. Бо дійде до того, що щоденниковий запис десятикласниці про втрату цноти (аякже – ініціація, зламна подія в житті, котра, якщо не було дотримано правил контрацепції, може те життя поламати) ми теж будемо вважати романом. Ну, може, зредукованим.

Хоч у “50 хвилин трави” героїня І. Карпи дорослішає протягом твору від 17 до 22, хоч у кінці вона й гине, дотримуючись правил класичного роману, однак за відсутності інших романних ознак (вагомої події та подвигу, який, власне, й робить із персонажа героя; та ще малий обсяг і нероманне структурування) цей твір, зрештою, як і все досі писане Карпою, є молодіжним, але не романом. Так само, як не є-таки романом і культова “Зелена Маргарита”, оскільки йдеться там “про пару-десять днів”, які не вразили світу й у житті самої героїні нічого не змінили. Втім, аби дисертанти хоч якось могли класифікувати всі ці калові маси сучасної молодіжної літератури, можу запропонувати ті тексти, які через відсутність оповідності не дотягують навіть до формату мозаїчної повісті, означувати за прикметниковим принципом, давно прийнятим у письменстві: “іронічне”, “елегійне” тощо, – молодіжне. І тоді термін “молодіжний роман”, накинутий кимось випадково й необдумано, – внаслідок своєї абсурдності, тобто через відсутність денотата в українській літературі або сам собою відімре, або ж набуде статусу, який має так само необдумано введений термін “постмодернізм”.

Урбаністична культура парадоксальним чином явила нам урбаністичне безкультур’я. І це видно з писань переважної більшості аналізованих авторів. Хоча, звичайно, є молода проза, яка цьому протистоїть (М. Павленко, А. Байдаченко, О. Жупанський)… Доморощений космополітизм, який бачимо в писаннях деяких “молодороманістів”, навіть за мовною ознакою навряд чи визначить їх у світі як українських письменників, адже національна безликість, ідейна порожнистість і морально-етична нестійкість (чи невстояність) письма – це ознака не виходу літератури на вищий, світовий рівень, а якраз-таки кризи свого, українського в цій літературі. Крім того, мірилом цінності, а отже й довговічності твору є наявність і рівень опрацювання в ньому вічних мотивів. Якщо таких у творі не зафіксовано, а натомість маємо незріле Я в запропонованих обставинах, то хоч би як це Я було просунуте в світовій культурі й субкультурах рідного краю, хоч би скільки мов воно знало й хоч би як матюкалося, та твір його без жалю буде викинуто часом на смітник. І навпаки, там, де попри всю деконструкцію наративних форм, нищівну іронію й глобальний сарказм проступає національний (С. Пиркало) чи екзистенційний (С. Жадан) пафос, можемо говорити про здорове зерно, з якого за наполегливої праці над собою, з визріванням і укріпленням життєвої позиції Людини й Громадянина проросте цупкий пагін справжньої української літератури ХХІ століття.

Share


Один коментар до запису “З цього можна зробити кілька дисертацій”

  1. aka сказав:

    аффтар – мудаг, перепрошую. “Поваляєва – “послідовниця карпи” – це круто!”. На момент виходу першої карпиної книжки у поваляєвої вже вийшло дві. Отакі у нас науковці, рецензенти і критики. Молоцціііі!

Написати коментар