Сатира Омеляна Лупула

Аделя Григорук

Віктор Косяченко, досліджуючи історію української байки, визначає серед інших такі жанрові різновиди, як байки-фейлетони, байки-памфлети, байки-жарти, байки-приповідки, ліричні байки [1]. У творчому доробку Омеляна Лупула найповніше оприявнені сюжетні байки і байки-фейлетони, хоча в належній кількості представлені й інші названі жанрові відміни.

Байки Лупула побудовані за спільною для жанру формулою: задум персонажа і результат, протилежний задуму („Упало Зеренце Гірчичне…”, „Шептались кури…”, „У Фазана на фазенді…”, „Сліпа Курка знайшла просо…”, „Звався наймудрішим пан Бичок…” та ін.).

Віршовий фейлетон має іншу архітектоніку: викриття пороку і спосіб його покарання. В цьому сатиричний віршований фейлетон близький до газетного фейлетону, який ставить своїм злободенним завданням висміяти порок і запропонувати спосіб його викорінення. Теперішні журналісти не часто друкують на шпальтах видань твори означеного жанру, тому вільне літературне поле активно захопили байкотворці.

Омелян Лупул у цьому жанрі набув немалий літературний досвід. Його творча практика результативно оприявлена не одним десятком політичних фейлетонів, написаних на конкретному матеріалі.

Наведемо приклад байки-фейлетону на знайому передвиборчу тематику:

Щоб заснувати бізнес, для почину
Туди потрібно вкласти копійчину,
Для цього мудрагелі Алігатори
До виборів пішли ув агітатори.

Та їх Цабе дістало відкоша,
І їм не заплатили ні гроша.
Тепер кричать ті Крокодили злісні:
— У нас мораль і гроші – несумісні! [2, 16].

Лупул вводить у текст байки економічну лексику, вдається до прямої цитації політичних лозунгів, створює для байки нові ситуативні можливості, в результаті чого образи-персонажі набувають нових психологічних рис, авторська ж інтонація трансформується з іронічної у саркастичну. Потерпілі від політичної невдачі Алігатори, які мріяли збити капітал для власного бізнесу, ніяких симпатій і співчуття у читача не викликають. Швидше навпаки: читач обурюється з їх фальшивих заяв, добре розуміючи причини їх появи. Вдалий вибір алегоричних образів – хижих і безпощадних крокодилів – за задумом автора, мав би остаточно переконати тих небагатьох довірливих і наївних громадян, які все ще вірять подібному словоблудству.

У байках на соціально-політичну тематику повною мірою виявляє себе наступальність сатири Омеляна Лупула. Автор, гостро реагуючи на суспільні явища, творить образно-смислову тканину тексту за допомогою мовно-ситуаційних, фразеологічних та лексичних засобів:

Теленовини линуть вдаль і вшир:
Універсал із Вовком Лев уклав,
Що правитиме лісом їх конклав
І скрізь нарешті запанує мир.

А щоб достатньо рядові всі звірі
У цій утвердилися вірі,
То велено Універсал отой
На їхній виписати шкірі [3, 18].
Ментальну рису українців – довірливість – Лупул уписує в такий контекст:
— Хто якнайширше відкриває рот,
Ото і є найбільший патріот…
…………………………………………………..
Почутому повірила спільнота –
Обрали патріотом Бегемота.
Тепер всі сушать голови щодня:
І чим того нагодувати рота? [3, 5].

Текстам Омеляна Лупула не бракує алегорично-реальних асоціацій: Барани – олігархи, Тхір – злодій, мудрець Бик, Лис – адвокат… Доповнені сучасною атрибутикою, ці персонажі творять реальний суспільний контекст, в якому кожен позиціонується відповідно до власних амбіцій і кланового статусу. Тому-то зрозуміле здивування Акули, яка отримала розпорядження, „що від сих пір малих рибин уже не можна жерти”:

Акула з дива аж відкрила рота –
І вже у роті в неї вся дрібнота.
Щупак прорік, тікаючи в намул:
— Усі закони в нас – не для Акул [3, 13].

Мораль байки звучить саркастично. Письменник, використавши алегоричний потенціал образу, творить сатиричний текст, який відображає цілком актуальну дійсність.

Попри всі метафори, Лупулові тексти легко проектуються на реальність, вони впізнавані зображуваним предметним світом, психологією персонажів, лексикою і стилістичними фігурами. Його сюжети мають безпосередню актуальну дотичність до хронологічно означених подій. Його сатиричні стріли спрямовані на ту мішень, яку одночасно з письменником визначає і сам читач. Із цього можемо зробити висновок, що зв‘язок автора і читача здійснюється за принципом максимально суспільного резонансу на поетичні рядки.

Колишній ректор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктор біологічних наук, професор С. С. Костишин висловив такі міркування про О. Лупула і його байки: „Я не пригадую випадку за 27 років спільної роботи коли б Омелян Лупул прилюдно дискутував чи сперечався з приводу соціально-політичних чи державницьких справ, висловлював свою позицію щодо аномалій у нашому повсякденному житті. І раптом (прочитавши декілька його байок і гуморесок) переді мною постала постать з чіткою громадською позицією, не байдужою до політичного нігілізму, зрадництва, хабарництва, підступництва та інших ганебних явищ, які переповнюють наше буття.

Традиційно фігуральними персонажами автора слугують алегоричні образи. Проте, під масками „героїв” дуже легко розпізнати їх справжні обличчя і вирахувати з-поміж нас”.

Майстри літературного цеху мають літературу за потужний, атакуючий, наступальний вид зброї, тому й використовують його у боротьбі з різними моральними пороками, із суспільним злом і недосконалістю. Пильно вдивляючись у різноманітні житейські ситуації, гумористи й сатирики відбирають із них такі, що відображають певні типові явища, що хвилюють усіх. У сатиричній творчості Лупула відсутня навмисна завуальованість чи стертість конфліктів. Позиція його завжди ясна і послідовна:

Народний майстер Бик з натури
Ліпив для виставки скульптури
Й Свиню зліпив. А що до вроди
Їй пасували нагороди,

То цілу низку той варнак
Вліпив державних їй відзнак.
Тепер в Героях та Свиня,
А в Скульптора – нове звання [2, 27].

Письменникові справді вдається зривати зі своїх персонажів „всі і всякі маски”, до яких би способів маскування чи соціальної мімікрії ті не вдавалися.

Він уміє знайти для образу, думки чи ідеї точну вербальну форму. Привертає увагу й інтонування в байках Лупула. Ним часто вживаються конструкції з піднесеною та спонукальною інтонацією. За їх допомогою автор передає психологічні стани персонажів, численні художньо-стилістичні факти мовлення, реакцію на зовнішню дійсність, наказово-вольові імпульси. А що автор часто вдається до діалогічного мовлення, то окличні речення увиразнюють мову персонажів, відтворюють якісні оцінки предметів і явищ, заперечення та ствердження, різні види експресії — від урочисто-пафосної до зниженої, зневажальної.

Галасує Ящірка Тритон:
— Гей!.. а я віднині вже Ньютон:
Щойно впало – ви не чули? Ні? –
Яблуко на голову мені!

Інші будуть всі дурні тритони —
Я ж бо відкриватиму закони!..
Дурням говорити всяке личить,
Щоб себе лиш якось возвеличить [2, 10].

„Людина кумедна не тими якостями, які має, а тими, які хоче набути”, – ця максима Франсуа де Ларошфуко є конгруентною до висновку, що його містить Лупулова байка, і засвідчує, що люди мало змінюються у своїй природі як у позитивному, так, на жаль, і у власних вадах. І ще від того ж Ларошфуко: „Нема нічого дурнішого від бажання бути найрозумнішим за всіх”… [4, 29].

Цікаво зіставити у наведеній байці інтонаційний малюнок монологічної частини – мови дійової особи – й заключної частини байки, її моралі. Оклична інтонація, з якою Ящірка артикулює свій фрагмент тексту, робить звичайне констатаційне висловлювання піднесено-емоційним, зміцненим, схвильованим. Воно набуває значної експресивної сили. Натомість мораль байки позбавлена всякої експресії, вона звучить контрастуюче до попереднього тексту, спокійно й розсудливо оприявнює висновкову думку: „Ящірка – не світило науки, а хвальковитий дурень.” Стверджувальна інтонаційна конструкція останніх двох рядків переконлива й безапеляційна, вона не залишає ніякого сумніву у правдивості авторської оцінки образу-персонажу.

Для сатиричної творчості О. Лупула властива урівноваженість спонукального мотиву, критеріїв авторської оцінки і художньої реалізації творчого задуму. Байкар при цьому ніколи не ставить себе на чиєсь місце, у нього, так би мовити, є своє — місце письменника в суспільстві, і саме це дає йому можливість об‘єктивно судити про все, що відбувається в житті, забезпечує той простір, завдяки якому естетично-художня оцінка набуває суспільної вартості. Водночас письменник ніколи не бере на себе роль безапеляційного судді-„обличителя”, в його байках домінує стверджувальне позитивне начало, навіть у тих, в яких з гострим сарказмом препаруються суспільні й моральні пороки, адже чисте „заперечення ніколи не може народити образ”, — вважав М. М. Бахтін. Для ілюстрації використаємо окремі цитати:

Красо, красо… Яка ж бо ти примарна:
Усяка твар собі здається гарна [3, 26].
***
Бо то не завжди із Судьбою
Ставати варто до двобою [3, 27].
***
Хоч звірі на землі цій не єдині,
Ото би в них повчитися людині [3, 29].
***
… Яких лише ідей
Не запозичить звір наш від людей [3, 28].
***
Тож пам‘ятай: якщо ти й на контролі,
Не грай божественної ролі[[3, 29].

Остання цитата із байки „Усіх контрольні запевняли Ваги…” (зб. „Квіти для еліти”, 2006) якраз і відображає думку О. Лупула про роль сатирика у суспільстві. І ще: ні одна людина не може стягати на себе роль істини в останній інстанції. Навіть якщо їй дуже цього хочеться…

У зв’язку з цим варто навести відповідь письменника на запитання Валентина Чемериса: „Колись писали: сатира допомагає… викорінює… і т. д. Ви вірите в це?” На що О. Лупул сказав: „Боюся, що сьогодні, щоб „допомогти…”, „викоренити…”, потрібні куди радикальніші засоби, ніж мої байки. Пишу, щоб висміяти. Бо ми (народ) опинились у такій ситуації, як герої Шолом-Алейхема у „Тев’є-молочнику”, коли одна з героїнь запитує: „Чого вони сміються?”, а їй відповідають: „А що їм залишається робити?..”.

Розглядати ідейний зміст байок О. Лупула – означає власне з‘ясувати його філософські погляди на людину, її чесноти і вади, на вічні категорії добра і зла, честі і гідності, відповідальності й обов‘язку. Враховуючи їх особливість і ставлячи перед собою цілком конкретні завдання, Омелян Лупул використовує можливості байкового жанру для відтворення „живого образу істини”, як сказав би Григорій Сковорода. Зміст філософських байок поета досить виразно кореспондує з настроями і мотивами тих представників українського байкарства, яких об‘єднує естетичний гуманізм, щирий у своєму захисті людини, її прав, її свободи, розкритті в ній найкращих якостей. У цьому випадку деяка політична тенденційність Лупула є рефлексією на гостроту суспільних та ідейних зіткнень, некомфортність існування пересічної соціальної одиниці – людини у структурі „особистість – держава”. Потужна внутрішня енергія, з якою працювала з середини 90-х художня думка поета, дозволила йому опублікувати близько восьми сотень байок, написати свій портрет епохи і філософськи осмислити його. Звичайно, Лупул залишається вірним собі у творчості, і тому в його сатиричному доробку над філософом домінує байкар. Спинимось на саме цій проблематиці Лупулових сатиричних текстів, оскільки вона достатньо важлива для самого автора і, звісно, читача. „Колесо крутилось на осі…”, „Аби звести всю правду нанівець…”, „Учора бовкнув мідний Дзвін…”, „Качата запливали на ставку…”, „Свиня розхрюкалась на сходах…”, „Все життя скупий Бобер…”, „Вдерлися у дім Нестатки…”, „Десь на шляху літ сто із гаком…” — ці та інші байки, відображаючи індивідуальний світогляд поета, налаштовують на роздуми, служать приводом для філософських міркувань. Органічно поєднуючи фабулу і мораль, автор розраховує не лише на безпосередність вражень читача, але й на його співтворчість, залучення до сприйняття вірша не лише емоційного, але й інтелектуального потенціалу. У цьому зв‘язку постає питання про співвідношення в художньо-естетичному мисленні „раціо” та „емоціо” – питання істотне для аналізу стосунків письменника і читача. Якщо ці моменти співвимірні, — це створює неминучу проекцію байки на свідомість та в такий спосіб посилює ефект сприймання і переживання художнього слова. Для Лупула це важливо, оскільки ті відкриття, що він їх зробив для себе, мають узагальнююче значення:

Де сортова росте Трава,
Туди пропхалась Кропива,
У самий центр. Буя розкішно.
Їй весело, мені ж – не смішно.

Щоб вирвати ту Кропиву,
Топтати мушу я Траву…
Місця де райські є в житті,
Там квітнуть грішні – не святі [3, 21].

Щоб надати власним міркуванням сенсуальної завершеності, письменник старанно опрацьовує фабулу, рельєфно ліпить образ, дбає про яскравість картин, виразність діалогу. Цікаве художнє втілення знаходить ідеал величі людини, значимості її креативних потенцій. Автор вдається при цьому до парадоксального сюжетного ходу: не людина зі своєї висоти не помічає черв‘яка, а черв‘як говорить про малість людини:

Здолавши раз гірські хребти,
Черв‘як на світ поглянув з висоти
І скрикнув у гіркім розчаруванні:
— Людино Божа, та невже це ти?!

Дзвінкий Ручай на це продзюркотів:
— Я б дещо зауважити хотів:
Цей люд малий, буває, творить справи,
Не менші від гірських хребтів [3, 6].

Скільки, на жаль, трапляється в житті таких черв‘яків, які, уражені власною мізерністю, нізащо не воліють бачити ні величі народу, ні таланту, ні творчої сили в людях, серед яких живуть…

Поет говорить про моральний ідеал, здатність творити добро, жити за законами моралі, у гармонії з власною совістю:

Запитало в мами Совеня:
— Чому Вовк – безкрилий, а багач,
Ми ж – крилаті! – у нужді щодня?
Сова-мама відказала: — Бач,

Хоч і хата наша не з колонами,
Без граніту-мармуру, зате
Не живем за вовчими законами,
Знаємо, де грішне, де – святе[3, 76].

О. Лупул у своїх байках говорить про добро як фундаментальну категорію людської свідомості, що відповідає позитивній скерованості існування людини. Але чому тоді трапляється, що людина все ж таки обирає зло? Звідки вривається воно в добропорядний космос наших позитивних життєвих цінностей? Ці питання Лупул неодноразово ставить у своїх байках:

Зігріти всіх один Вогонь хотів
І вмить спалахкотів.
А інший не спішить, ледь-ледве тліє –
Прожити якнайдовше він воліє,

Дими лиш розпускає, як мару,
Підтверджуючи істину стару:
Чомусь Добро вмирає швидко,
А Погані – кінця не видко [3, 8].

„Загальна історія безчестя”, яку задумав укласти сучасний аргентинський письменник Х. Л. Борхес, могла б, очевидно, вмістити й ті образи зла, які змальовує в своїх байках Омелян Лупул. Зриваючи машкару з усіх пристосуванців, циніків, перекинчиків, демагогів, які швидко мімікрували в нових суспільних обставинах, він безжально оприлюднює їх справжню непривабливу сутність. Ідучи за сучасним дослідником цієї філософської проблеми А. П. Скрипником, можемо говорити про дві „платформи” зла, що знайшли художньо-образне втілення в сатиричних текстах Омеляна Лупула. Перша виростає з активного самоствердження за рахунок інших і означена рисами агресивності, користолюбства, ворожості. Друга – розпущеність – появляється з небажання опанувати власні схильності, опиратися зовнішньому тискові, коли стійкість й особиста гідність замінюються на конформізм, улесливість, прислужництво.

І ті, й ті образи з достатньою переконливістю оприявлені письменником в його байках. Дог, Лошак, Тхір, Лис, Ворона, Горобець, Вовк, Свиня, Осел, Лев… Звичайно, наведений „реєстр” далеко не вичерпує образи усіх байкарських сюжетів письменника, однак уже навіть цей перелік окреслює духовні виміри персонажів, аксіологічний контекст, у який вони вписані.

Як уже говорилося, Омелян Лупул не бере на себе ролі судді („не суди і не судимим будеш”), однак його авторська позиція суголосна зі словами св. апостола Павла, який у посланні до ефесян говорив: „Ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби” [5, 227]. Що „початки” й „влада” – то є духовно-вольове начало в людині, воно й несе відповідальність за всі різновиди морального зла, — так вважає і письменник.

Сентенції його байок, сконденсовано й лаконічно сформульовані, виконують функцію моральної ін‘єкції проти зла: „Твори добро, як хочеш будь щасливим // А заздрість щастя не дає”; „На правічнім дереві життя // Не усі плоди для нас їстивні”; „Там, де майбутнього нема, // Живе минувшина сама”; „Якщо вам точать похвали безмежні, — будьте обережні”; „За гроші можна, бач, усе купити, // та розуму – не доточити”; „Піднебесні злети й дріб‘язок… // І такий бува, на жаль, зв‘язок”.

Вони, звісна річ, не виписують нікому жорсткої моделі поведінки, — це, зрештою, письменник і не ставить собі за завдання, однак, увібравши в себе моральний досвід багатьох поколінь, служать серйозним матеріалом для роздумів. У такий спосіб байки Омеляна Лупула повністю реалізують свій комунікативний потенціал.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Косяченко Віктор. Українська радянська байка: Літературно-критичний нарис. – К.: Радянський письменник, 1972. – 240 с.
  2. Лупул Омелян. Скульптури з натури: Байки. – Чернівці: Рута, 2002. – 48 с.
  3. Лупул Омелян. Квіти для еліти: Байки. – Чернівці: Рута, 2006. – 32 с.
  4. Ларошфуко Франсуа де. Роздуми або Висловлювання і моральні максими // Всесвіт. – 1993. — №11-12 (779-780).
  5. Послання св. апостола Павла до єфесян // Біблія або Книги Святого письма Старого і Нового Заповіту. – М., 1998. – 296 с.
Share


Написати коментар