Марґінальні нотатки на листках храбусту

Аделя Григорук

Андрусяк Іван. Храбуст: Поезії 2004-2005. – Донецьк: Видавнича аґенція “OST”, 2006. – 68 с.

Нещодавно в Донецьку альманах “Кальміюс”, що успішно реалізовує проект випуску сучасних творів української літератури, подарував життя новій книжці поезії Івана Андрусяка “Храбуст”.

Коротка словникова довідка: на Гуцульщині храбустом називають листя городніх рослин — капусти, буряка, а також листяні польові та лугові рослини.

Отож, “Храбуст”. Що обіцяє нам ця невелика збірка, яка вмістила 48 текстів? Що нового відкриє читачеві насамперед в ньому самому, що скаже свіжого про автора в його постійному артистичному онтогенезі?
Найперше, що скажу: абсолютна рецептивна полярність. Одні захоплені й поціновують прочитане як новий здобуток автора та, водночас, і вартісний набуток сучасної поезії. Інші здивовано стенають плечима й наївно запитують: а про що тут, власне, йдеться?

Що ж, стереотипи тому й стереотипи, що тримають думку в твердій узді й не дають уяві вихлюпнутись за межі жорсткої матриці. Метод соцреалізму сформував клішеве сприйняття літератури в чітко визначеній ідеологічній і формальній парадигмі, і все, що в неї не вписується, не набуває статусу літературного факту. На жаль, така інерція засвоєння мистецьких творів у багатьох випадках існує й посьогодні.

Однак вернемось до презентованої книжки. Найбільше, що в ній вражає, – це своєрідна мітологізація світу на християнсько-національній основі та символіці, що сягає найглибших пластів етносвідомості:

пророцтва тут усмоктані углиб –
за доступом хіба іще до променя;
тут поховання найстаріших риб,
які були на хлібі переломлені.
(“пророцтва тут усмоктані углиб…”)

У властивій йому манері Андрусяк розгортає сюжет ліричного тексту. Уникаючи зовнішнього опису, він відтворює стан “упадку духа”, як сказав би Іван Франко, коли давні апостоли залишили сей світ, а новітні, не маючи ні тієї сили слова, ані особистої мужності, бродять самітньо “лякливими оболонями”. Все ж намагання їх не безнадійні – “здається, тут мальки усе ще є”, – говорить поет, і, якщо докласти зусиль, то справа духовного відновлення не видається такою вже пропащою. Недарма ж бо сакральне знання глибоко викарбуване на “розпластаному камені”: воно не перестає звучати голосом поколінь у серцях нащадків. Безпосереднє звертання до рибалки (євангельська ремінісценція), який повинен знайти тих, хто підуть за ним по дорозі оновлення, має пряму номінативність і творить виразний локальний контекст, виявляючи при цьому активну соціальну позицію й самого автора.

Певна річ, І.Андрусяк далекий від міметичного відображення життя, енергетична напруга його текстів вібрує між діаметрально протилежними станами людської душі, ідеалами моралі, зворохобленнями соціуму. Вдаючись до поєднання віддалених асоціацій, ілюзій, цитувань, йому вдається відтворити людське переживання рівновеликим людському світовідчуттю.

чого іще боятися тепер?
що тисне дужче, ніж саме повітря?
і те, що приживається – повір’я,
і те, що прижилося – тільки нерв
(“і те, що приживається – повільне…”)

Дошукуючи відповідей на самому собі поставлені запитання, поет знаходить їх в українській ментальності, в нашому національному бутті. У вірші “А місто янголів – село” пише:

там ближче вірити, немов
усе, що віриш, – доторкнеться.
і тільки вітер в полі гнеться
під ваготою тисяч мов,

які немовлені – усі,
і непробачені – відколи
над тим же безпросвітним полем
зійшла невисіяна сіль.

Свідомо вдаючись до алогізмів, Андрусяк ініціює певні смислові ефекти, заставляє непокоїтись, пригадати і ту “сіль солі земної”, про яку говорить Христос в Нагірній проповіді, і про тих, хто мав би підготувати поле для сівби, і про безмежну ласку Божу, яка простирається і туди, де її не чекають і навіть, здається, не прагнуть.

Метафоричні образи води – як джерела життя, його початку й тривалості; вогню – символу віри; птаха, що прилітає тричі; неба, сонця, зір, місяця почерпнуті автором із глибин колективного підсвідомого, із духовної скарбниці українського етносу, що містить ці архетипи як тисячолітні формули знань про буття, про світ, про безмежний космос. Вони актуалізуються Андрусяком у його філософських, соціальних, пейзажних текстах, набувають нових значень, доповнюються рисами сучасності, узагальненими вислідами автора.

Ось яке авторське відтворення знаходять складні екзистенційні проблеми:

м’ясиво свічки соковите
в оздобі теплій і твердій
так загусає на воді,
немовби справді хоче жити, –

немовби все воно горить,
і дощ Великого Престолу
лиш на воді лишає кола,
що пропорційні кожну мить
(“чин листя в досвітку пропорцій”)

Інтертекстуальні елементи надають Андрусяковим віршам поліфонічності, розширюють смисловий простір, актуалізують минулий культурний досвід. Прототекстові алюзіїї оприявнюють себе то ледь вловимим натяком, то образом-архетипом, то візуальним вирішенням. Вони як ключ до поетичної інформації, трансльованої Андрусяком з розрахунку на певний рівень “семіотичної” освіченості читача. Послухаймо знову пряму мову:

і ця свобода, млосна і руда,
яку переживуть лише хоробрі

самі собі – усю переживуть,
за три версти спровадивши адама;
ще є ребро, ще світиться вода нам,
іще воли намощені у путь –

бредуть собі, бредуть собі, бредуть
на цілих три версти поза Йорданом…
(“за бродом брід, а там, за бродом, – брід…”)

“Пізнай свій народ і себе в ньому”, – сказав Григорій Сковорода. Іван Андрусяк у своїй книжці мистецьки переосмислює найдревніші світоглядні уявлення українців, сягає глибинних кореневих пластів вітчизняної культури, які, незважаючи на їх архаїчність, до цього часу залишаються незмінними.

Під цим оглядом цікавим є Андрусяків “зільник” – цикл із дев’яти віршів, у якому поет звернувся до травоназв, що, за народними переказами, володіють божественною силою захищати людей і їх домівки від усяких хвороб, зла, нечистої сили. Розпочинається ця частина книжки віршем “Дев”ятисил”, закінчується “Постскриптумом: Чистотіл”, а посередині переривається інтродукцією “Петрові батоги”. Така композиційна структура має свідоме сематичне вмотивування. “Інтродукція…” зі своїм особливим темпом, звучанням, візуальною подачею, набуває кульмінаційного значення. Автор переповідає знайому легенду про сутичку святого Петра з чортом, який стоптав півсвіту і намагався й далі розширювати своє володарювання. Апостол вирвав із землі разом із коренем било цикорію і вперіщив ним нечистого;

той дістав по крижах
що ледь вижив
над синім цвітом
у світі літо
било і корінь
цикорій
(“інтородукція: петрові батоги…”)

Із того часу, як свідчить міт, корінь цикорію набув вигляду хреста, він глибоко проріс у землю і разом зі стеблом служить надійним оберегом від диявольських зазіхань на людину, її оселю, її здоров’я. І називають це зілля відтоді найчастіше не цикорієм, а петровими батогами. Конкретна оповістка, спроектована на культурне, історичне чи політичне тло, та в прямій залежності від особистісного сприймання кожного читача, породжує множинність рефлексій, поширює своє сематичне ядро і набуває узагальненого значення.

Міркування поета про “укрсучлітпроцес” проскрибовані в “Письмі Франкові”, до якого він звертається за підтримкою в нелегку для себе мить; однак очевидна, здавалось би, дистанція й офіціоз тут абсолютно відсутні завдяки майже родинному звертанню “вуйку Іване…”

вуйку Іване, зима ся не стала ближчою:
темінь, скупа. як сарака, крильми тріпоче –
дниньськи на цілім світі шараґа свище,
попелом куждебелит, харькає в очі.
наше мнєке письмацтво хоч туль до рани,
дуль йому насукай з верені старої …
трохи си влекшу душу, вуйку Іване,
та й піду стояти далі … а мо’ й достою

Ужиті діалектизми підкреслюють органічність внутрішніх почувань автора, природність заданого дискурсу. Щодо мистецтва й поезії зокрема, трансцендентності її походження, її ролі в ноосферному колообігові думки й креативної енергії, то ця проблема все частіше дискутується в сучасному світі.

Іван Андрусяк має з цього приводу власну думку й артикулює її на сторінках нової книжки:

поезія народжується з того,
що випливає з уст Його й луною
між вигини землі перетікає,
із уст дерев через уста трави
передається пошепки.

Ти чуєш,
як радісно мовчать вони сьогодні –
це їм такі слова переказали,
якими тільки вмитися і жити –
бо для життя не треба більше слів.

Маємо певність, що неложне слово поета зрезонує в кожному неглухому серці.

Share