Ольга Базалія: українська мелодія розчахнутої душі

Аделя Григорук

Ольга Ткаченко-Попович (літературне ім’я Базалія) задекларувала себе як поетку в 1998 р. збіркою „Мене рятує те, що знову пишу вірші”. Назва книжки повною мірою відобразила складну психологічну й моральну драму людини, яка в зрілому віці, залишивши свою країну, опинилась на протилежному краю землі серед чужих людей, в оточенні чужої мови, незнайомих реалій, незвичної ментальності. Але Ольга виявилася сильною жінкою. Американська дійсність, позбавлена сентиментів як до своїх, так рівно й до чужинців, змобілізувала її сили, заставила зібратись, швидко прийти до тями, щоб не бути викинутою на соціальні маргінеси „суспільства однакових можливостей”. Ольга Базалія вступає в діалог з новою щоденністю: знаходить роботу, знайомиться з людьми, розширює коло приятелів, відшукує друзів. Чикагська українська спільнота (Базалія поселилася на мешкання в Чикаго) довго придивлялась до новоприбулої американки: як кожна усталена структура, вона не вельми поспішала виявляти свої симпатії незнайомці.

А Ольга тим часом багато й важко працювала. Зрештою, чи ж могло бути інакше?.. Вечорами, тамуючи самотність і ностальгію, писала вірші. Добра університетська освіта і життєвий досвід – Ольга закінчила історичний факультет Львівського університету і майже 20 років викладала у Львівському лісотехнічному інституті – давали їй чимало матеріалу для поетичних творів. Помножимо його на гострий біль розлуки з Україною (хто його відчув – не сприйматиме цю фразу за патріотичну риторику), — тоді й зрозумілим стає намагання рятувати себе поетичними рядками, написаними материнською мовою.

З 1998 по 2006 рік Ольга Базалія видала 12 збірок, серед них „Княже намисто”, „На роздоріжжі двох тисячоліть”, „Діалог з геніями”, „Поганська душа”, „За межами можливого”, „Роздуми про думи”… Ці та інші її книги відзначаються осягненням найпотаємніших глибин людської душі, коли авторське „Я” суголосне з відчуттями мільйонів пересічних громадян з різних кінців землі, а їх переживання, думки, сподівання знаходять відгук у душі поетки.

Щира і відкрита, інколи експансивна і курйозна, Ольга Базалія належить до поетів, які зрозумілі своїм читачам, яких сприймають безпосередньо і захоплено. Коло її шанувальників може бути означене як „масовий”, „широкий” читач, і в цьому якраз і заховується її популярність як літератора. Звернення до традиційних поетичних форм, зрозумілих і актуальних тем наснажене бажанням донести їх до людей, позначене високим градусом емоційних переживань авторки.

Вона не є „лабораторним” поетом, що строго добирає слова, шліфує тропи, виважує образи. Базалія пише рвучко, хаотично, вона не стримується у вислові почувань, може бути одночасно категоричною і сентиментальною, вибухово палкою і раціональною. Все це відбилося в її віршах. І саме це бере за серце читача — простого, щирого, — бо він (читач) бачить перед собою такого ж, як і він сам, автора. Безпосередність і природність поетичних форм Базалії у цьому випадку більш переконливі, ніж рафінований естетизм, позбавлений життєвого чуття.

Книги Ольги Базалії – то її життя, то найправдивіший життєпис її людської долі. У них – спогади про рідне подільське село зі старими вербами над ставом, про батьків і родину, прекрасний і неповторний Львів, про емігрантське життя і нову вітчизну, біль і радість, розлуки і втрати, розчарування і зради. І в цій складній симфонії її душі домінуючою мелодією звучить тема України. Образ України, доля України тривожить її в далекому Чикаго, заставляють, як птаху з ірію, щовесни летіти на рідні терени, зустрічатись із земляками, школярами і вчителями, викладачами і студентами, вченими, митцями, державними діячами і політиками з єдиною думкою, єдиним сподіванням і єдиною тривогою: як вона, Україна? З чим піде в третє тисячоліття? Якою постане на порогах історії? Напружено вдивляючись і вслухаючись у реалії українського буття, Ольга намагається вловити те нове, що народилось і росте, і шириться на її землі – дух України. Її тішить, що він уже виявляє себе – від дитячої колиски і дівочої пісні, від слова Шевченкового і шириться по всьому світу:

Дух України у Всесвіт іде.
Дух України над світом пливе.
Дух України нескорений, вільний.
Вірою, праведним помислом сильний.

Не стидаймося патріотичних почувань, не притлуплюймо в собі гарячі порухи сердечних чуттів до своєї землі, бо, мабуть, вони і є найприкметнішою відзнакою справжності людської. Ольга Базалія із заокеанської далечі дає зрозуміти, що саме в цьому – „непроминальна наша сутність”,

сакральне нації –
глибинне й сокровенне,
Із покоління в покоління —
нетлінне і священне,
міцніє і гартується,
живе воно в роках,
Народу мудрий слід
карбує у віках.

Крім поезії спогадів і поезії передчувань, Ользі Базалії властиві добрий реалізм і прозора ясність спостереження. Вдивляючись в обличчя тих, хто вважає себе елітою нації, письменниця дає їм короткі і влучні характеристики:

Де ті таланти,
що відроджують науку?
Їх винаходи лише множать смуток
………………………………………………..
Де мудрі, добрі й щирі вчителі?
Плекають веприків
й городи на селі.
Де журналісти,
що відкривають правді очі?
Заснули в обіймах хмелю й ночі.

Із публіцистичною нещадністю говорить авторка й про інших достойників – філософів, акторів, дипломатів, банкірів. Гостро поставлені запитання отримують різку й правдиву відповідь:

А де ж політики,
які відродять Україну?
Ті далі оббирають
рідну Батьківщину.
Де бізнесмени, що уміють
без шахрайства торгувати?
Вони закули совість в золотії лати.
Де ті юристи,
що Феміду величають?
Вони молитву долару складають.

Тут можна говорити про національну ідеологію її соціальної лірики, коли під ідеологією розуміти не навмисну, підкреслену тенденційність, а іманентну, невидимо розмиту по творах атмосферу.

Як уже зазначалось, еміграція збудила Ольгу Базалію до літературного життя. Її нова батьківщина дала їй чимало матеріалів до роздумів, до образного втілення. Монумент Свободи, американський Едем, війна в Іраку, жахіття тероризму, пожежі в Колорадо, круговерть буденності, намагання влаштувати щоденний побут, вивчити дітей, матеріально підтримати родину в Україні, юні емігрантки – Роксолани – цей тематичний калейдоскоп далеко не повний і не закінчений. Письменниця вдячна Америці за можливість жити разом із дітьми на землі, де народилася її мати. Водночас її почуття до України глибокі й сильні, їх не можуть витіснити ні американська гостинність, ні матеріальна забезпеченість. Її складні особисті рефлексії відображають думки мільйонів співвітчизників, що із своєї чи не своєї волі опинилися далеко за межами України й живуть у постійній роздвоєності: фізично там, душею – на рідних теренах.

Літературний простір Ольги Базалії, наче мозаїка, складений з окремих думок, деталей, подій і фактів, під кутом внутрішнього бачення поетеси візуалізується в образ епохи на зламі тисячоліть.

Векторованість зображення спрямована від реалістичного змалювання подій до їх переживання на рівні внутрішнього дотику. Індивідуальні риси реальної біографії О. Ткаченко-Попович перетрансформовані в ліричні образки сподівань і надій, здобутків і втрат, розставань і сподівань поетеси Ольги Базалії.

І постає вона перед читачем як ота базалиська верба із розчахнутим гіллям і хвильною мелодією українського серця.

Share


Один коментар до запису “Ольга Базалія: українська мелодія розчахнутої душі”

  1. Серж сказав:

    Графоманка

Написати коментар