Точні квадрати слів

Василь Мойсишин. Тірас. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2000. — 92 с.; Василь Мойсишин. Бескид. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2006. — 94 с.

Назву до розмови про поетичні збірки івано–франківця Василя Мойсишина я перефразував із його ж циклу “Точні квадрати літ”. Спочатку була спокуса назвати рядком із вірша цього ж автора “Житній колос” — цикл “З вічевого майдану” (обидва цикли із збірки “Тірас”): “Вісь моєї землі — житній колос!”. Однак, ця назва звужувала б уявлення про тематичний, світоглядний, естетичний принципи творчості. Зводила б їх до рустикальної традиції, такої чомусь не модної на тлі сучасних “андрогінних” словоблудів (чомусь відразу згадався Максим Рильський з його афористичною фразою: “Куди приходить мода, там умирає муза”). До того ж, назви збірок “Тірас” і “Бескид”, без жанрового означника, швидше нагадують якісь природознавчі дослідження, що теж виглядає далеким від селянського дискурсу. Хоча, коли вже у першому вірші збірки “Тірас” (“Вождь Одонацер”) подається авторська примітка, що “Тірас” — це не черговий єшкілєвський монстр із станіславських підворітень, а давня назва річки Дністер, тому цілком об’єктивно поетичний доробок Василя Мойсишина можна зарахувати до української віршової традиції з її домінуванням культурологічних образів і мотивів.

Скажу відразу, що спочатку мене насторожив той факт, що доктор технічних наук і професор, завідувач кафедри вищої математики Івано–Франківського національного технічного університету нафти і газу, — себто так виходить, що людина цілком сформована і зреалізована, — прагне себе зреалізувати у поетичній творчості. Відверто кажучи, я боявся графоманії, одягненої в шати галицької наукової інтелігенції. Але коли я почав читати збірки і мої сумніви поволі розсіювалися, то, натрапивши на одну поетичну фразу (“бо в розлуці вірш печальний // підірвавшись на мовчанні, // затремтів”) з вірша “Як вишиванки на стінах…” (збірка “Тірас”), я зрозумів, що переді мною добротний пласт добротної віршованої традиції, опертої на фольклорному і культурологічному (у своїй основі глибоко національному) дискурсі.

Василь Мойсишин, напевне, може спокійно “жонглювати” фразою, яку колись Петро Карманський сказав про свого приятеля–молодомузівця Остапа Луцького: “Найкращий економіст серед поетів, і найкращий поет серед економістів”, — замінивши слово “економіст” словом “математик”. І немає у такому порівнянні завуження чи применшення поетичного доробку Василя Мойсишина. Є легке зачудування різносторонністю обдарування цього автора, повага до авторського уміння математику підняти до рівня поезії (цикл “ Точні квадрати літ” із збірки “Тірас”; цикли “Матерії” і “Нотатки про Михайла Остроградського” у збірці “Бескид”).

Тематичні пласти у збірках Василя Мойсишина чітко окреслені: персоніфікована історія (цикл “Постаті” із збірки “Тірас” та “Із зошитів літа” у збірці “Бескид”), вияв громадянської позиції (цикл “З вічевого майдану” із збірки “Тірас”), інтимна лірика (цикли “В звук зарошена прапечаль”, “Із юнацьких зошитів” — обидва із збірки “Тірас”), карпатський ландшафт у його географічному і міфічному виявах (цикл “Легенди верхів Чорногірських” із збірки “Бескид”), яскраво виражений патріотичний пафос, виявлений через колористичну гаму (цикл “Кольорові олівці” із збірки “Бескид”). Слово поета конкретне, точне, позбавлене двозначності і розмитості. Навіть окремий буквалізм — естетичний і світоглядний — не сприймаєш за недолік, а за авторську позицію.

Поява поетичних збірок Василя Мойсишина дозволяє мені говорити про ще один забутий феномен на галицькому грунті, а саме про відродження родів галицької інтелігенції, які не замикаються в якомусь одному професійному руслі, а стараються охопити цілий пласт культури в її різноманітних виявах. Пов’язати ланки обірваної традиції означає витворити уявлення про сучасну українську людину як “цільного чоловіка” (за Іваном Франком). У такому плані поетичний доробок Василя Мойсишина сприймається не як черговий літературний факт, а як культурологічний феномен, особливо у часи, коли будь–які прояви національної культурної самоідентифікації на українському грунті нівелюються на тлі чергової “вавилонізації” європейської цивілізації.

Євген Баран

Share


Написати коментар