Невтомний сіяч на освітянській ниві

Никанор Крет

Саме таким невтомним сіячем розумного, доброго, вічного, полум’яним патріотом України, безмежно закоханим у чарівну Гуцульщину і був щирий Українець, мудрий педагог, неперевершений краєзнавець, взірець високої інтелігентності і людяності Ігор Аполлонович Пелипейко, що відійшов у вічність в ніч на 28 червня цього року.

«Серед нас не стало Людини, – пише у статті-некролозі заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань Микола Васкул, – до якої збігалися ниточки зі всього інтелектуального життя усієї громади, людини, яка вміла спокійно і коректно, без зайвих повчань, власним прикладом і мудрим, лагідним словом утримати багатьох від необдуманого кроку і необачного вчинку, від розчарувань і зневіри; людини, яка випромінювала душевне тепло і щедрість серця й цим зігрівала і підбадьорювала зневірених, повертала їх в атмосферу душевного комфорту».

Важко уявити собі, – з болем пише Микола Васкул, – що світ збіднів на Пелипейків погляд, якого не витримували жодні підлі й підступні очі, на його щире, пряме й безкомпромісне слово, у якому відзеркалювалися не тільки енциклопедичні знання, але насамперед – її Величність Правда. На його голос мистця – оратора, звучання якого змушувало замовкнути найцинічніших, а логіка вислову роззброювала опонентів миттєво.

Запам’ятаймо, що за такими… особистостями плачуть не тільки рідні та друзі, за ними плаче небо і сумують зорі…».

Кілька штрихів із життєпису Ігоря Пелипейка.

Народився 1 серпня 1928р. в с. Дмитровичі Берестейського повіту (тоді – Польща, нині Білорусія). Батько – з українських дворян з села Петрівки Гадяцького повіту на Полтавщині; мати Катерина з селян Богодухівського повіту на Харківщині.

Аполлон Пелипейко у петлюрівській армії дослужився до генеральського чину. У 1920р. під натиском більшовицьких головорізів разом з армією УНР перейшов до Польщі, де був інтернований в Ченстохові у таборі для петлюрівців. Матері разом з малолітніми дітьми (Борис – 6р., Віталій – 1р.) у 1921р. вдалося перейти радянсько-польський кордон. Після звільнення з табору родина деякий час мешкала у Ченстохові, де в 1923р. народилася дочка Оля, а в 1925р. – дочка Галя в місті Бяла Подляська.

У Дмитровичах (Берестейщина) батько спочатку відкрив крамницю, а згодом заснував «Касу Стефчика» (допомогову). Тут народилися його сини Ігор (1928) та Володимир (1931).

1931-ий рік – вимушений переїзд сім’ї до Косова; батько працює бухгалтером в спілці «Гуцульське мистецтво» Куриленка Михайла. Ігор продовжує навчання (почав його у Дмитровичах). Навчається у Промисловій школі з гуцульського мистецтва (1942-43рр.).

Червень 1944-го – вся родина завербувалась на сільськогосподарські роботи у Словаччину (біля міста Модри Камень). За час переїздів родини загубились і пропали безвісти діти Борис та Віталій.

У вересні 1944р. Ігор Пелипейко поступив до партизанської бригади ім. Штефаніка, що воювала з німецькими загарбниками. Після окупації Словаччини німцями сім’я була вивезена на сільськогосподарські роботи до Австрії, де Ігор після придушення Словацького повстання в грудні 44-го потрапив до австрійської в’язниці у Ружомберк. Втік з неї. У 1945р. в січні ув’язнений в таборі «Шталаг XVIIА» в Австрії. Звільнений з табору 5 травня 1945р. американцями. Та незабаром у місті Бяла коло Бєльська Ігор знову був ув’язнений уже новими «визволителями» – радянськими, але в серпні 1945 році втік з табору і пішки, часто крадькома, обминаючи людні місця, харчуючись, чим Бог пошле, він добрався до самого Косова, але й тут його Тутуруші не зразу показували людям. Сюди, до Косова, поступово зібралась уся родина Пелипейків (крім Бориса й Віталія).

У цьому ж році заарештовано старшу сестру Ольгу (псевдо «Скала») і засуджено на 10 років з ураженням у правах на 5 років (із заслання повернулась у 1957).

У 1947р. Ігор закінчив Косівську середню школу, рік працював вчителем української мови Старокосівської школи і заочно навчався у Чернівецькому державному університеті (українська філологія), який закінчив у 1952р. з «червоним дипломом». В аспірантуру ж, звичайно, не прийняли через «родимі плями». Шлях у велику науку був наглухо перекритий.

За призначенням у 1952р. – 1957р. працював вчителем, заступником директора, директором школи у Сераховичах на Волині. З 1957 – вчитель Косівської школи-інтернату, 1958 – інспектор шкіл Косівського райвно, 1965 – 68 завуч Косівської заочної школи, 1968 – 88 – методист, завідувач районного методичного кабінету, 1992р. – заступник голови Косівської РДА з гуманітарних питань (в цей час ініціював заснування районних премій Юрія Шкрібляка, Михайла Павлика, Марійки Підгірянки, Аполінарія Тарнавського.

Із травня 1994р. по вересень 1999р. – старший науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії «Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство» (він же її і співзасновник разом з Петром Лосюком). Одночасно був літературним редактором журналу «Гуцульська школа», газети «Освітянський вісник», видавництва «Писаний Камінь». Він організував районне ТУМ ім.Тараса Шевченка і був членом його районної управи до останніх днів життя. Був делегатом Установчого з’їзду НРУ. У 1990-94р.р. – депутат обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання та член облвиконкому.

У 1993р. – Співголова Першої Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми Гуцульщини», що проводилась у Косові 28-29 травня. Починаючи з 60-х років, був активним учасником усіх понад п’ятнадцяти районних, регіональних, обласних, республіканських та всесоюзних науково-практичних конференцій, симпозіумів, педагогічних читань, проблемних семінарів, які проводились на Гуцульщині.

Востаннє педагоги та учні шкіл гуцульського регіону прослухали його змістовний, оптимістичний (не зважаючи на стан його здоров’я) виступ перед учасниками IX зльоту обдарованої молоді Гуцульщини та призерами Заочної олімпіади з гуцульщинознавства у Яворівській ЗОШ 28 квітня 2006 року. Таким розумним, безмежно добрим і доброзичливим він і залишиться у пам’яті тих, хто його слухав востаннє.

Залишилась його дорогоцінна спадщина. Це книги окремими виданнями – 13, публікації в газетах (крім районних) – 98, публікації в районних газетах – 166, публікації у колективних монографіях, збірниках, альманахах – 38, статті в журналах – 52, передмови та післямови до книжок інших авторів – 21. Та і це ще не все. Кількість публікацій цього невтомного сіяча на освітянській ниві – понад 600.

Про високу оцінку усього, написаного Ігорем Пелипейком, можна було б зацитувати добру сотню вдячних відгуків від людей різного віку і професій від Ужгорода до Чернігова, від Одеси до Львова, від Снятина до Шепетівки, від Варшави до Торонто. То ж доземний уклін і сердечна дяка Вам, дорогий колего, від усіх педагогів Косівщини, для яких Ви були і залишаєтесь найвищим авторитетом.

Share


Написати коментар