…ПІСКОМ НА ЗУБАХ, або БЛУКАЮЧИ МІЖ…

Іван  Бойчук

Андрій Малащук. Атентат на Герострата. –
Івано-Франківськ: Типовіт, 2005. – 112 с.

Коли в людини вривається терпець, вона робить такі вчинки, викидаючи назовні свій шал, нехай навіть пересипаючи його добірним ненорматизмом, що й через місяць з подивом пригадує власні вар‘ятства.

Коли в митця вривається терпець, не як митця, а як просто людини, то назовні вилазить такий твір, що й самому не позаздриш (сублімативні та часо-просторові філософування щодо з‘яви тексту наразі недоречні і не мають жадного стосунку до… і в межах дискурсу). Поетам в даному разі дещо легше, бо результатом можуть бути певні сентенції на кшталт: “…курва, народ наш безмежно щасливий // в парнокопитному ворку провидця…”1  і як наслідок “А дощ собі паде і я собі п‘янію”2 . В прозаїків ці рефлексії можуть проявлятися на рівні Забужчиних “блінів” з її ж власних “… досліджень”, але хіба що маленькими вривками. А от коли справа стосується якогось обширного тексту, то це вже патологія, з якої неодноразово тішився свого часу старенький дядечко Фройд.

Власне, у такий спосіб можна й міркувати з боку пересічного читача, просвітянина, ба, навіть націоналіста, читаючи (чи, радше, перечитуючи) Малащуків “Атентат на Герострата”, частини якого раніше з‘являлися то в “Сучасности” (“Атентат на Герострата” № 1 за 1999 р., “Ботокуди” № 7-8 за 2002р.), то в “Кур‘єрі Кривбасу” (“Останній ворог” №156 за 2002 р., “Уриїл і три кола печалі”, №167 роком пізніше). Непоміченим такими знаними літературно-мистецькими виданнями і певною новизною книжки залишився драматичний етюд у жанрі абсурду “Той, Що Ховається”, який теж свого часу пройшов журнальну апробацію, але вже в іншому виданні, приміром у вінницькому “Згарі”.

Тож, наразі, маємо певну розтроєність автора, таку ж традиційну для багатьох українських митців, які прийшли в літературу на початку 90-х рр. ХХ століття (Процюк, Андрусяк, Баран…). І ця проба пера в кількох літературних родах говорить радше не про бажання винайти власну словесну “штуку”, зійти на свій Олімп чи, принаймні, злетіти на Пегасі (нехай на день чи мить…) на Парнас, а про те, щоб  якнайповніше зафіксувати ємність свого творчого Еґо, – залишитися хай місцевознаним, зате різностороннім, різнобарвним. Невідомо, до чого вона призведе пізніше, але коли Бальзак “глибоко пролетів” зі своїм “Кромвелем”, то зарікся більше не писати вірші, і, як наслідок, школярі та школярочки вже не перше століття зазубрюють його “Людську комедію”. Аналогічна ситуація  виглядає і з Євгеном Бараном. Можливо, він і не був би одним з найактуальніших критиків українського поточного літературного процесу, якби приділяв більше уваги прозі (деякі з його творів вміщені в антології прози “Тексти”)3  та давній літературі. Деякою мірою до становлення Євгена Барана як критика (безвідносно натяків на панібратство та кумівство), спричинився і Степан Процюк4 . Поза сумнівом, це твердження можна довго заперечувати, але саме в запереченні і критиметься явний доказ того, що вони не є хибними.

Для читача, в будь-якому разі, стане дивним суть такої розмови, мовляв, при чому тут Малащук, Баран, Андрусяк, Процюк і який стосунок, окрім зазначеного першим, вони мають до “Атентата на Герострата”. Відповідь настільки проста, що й говорити ніяково:

– Євген Баран чи не єдиний критик, котрий не оминув своїм пильним оком всю творчість Андрія Малащука (не тільки прозову, а й поетичну);

– Іван Андрусяк певним чином приклався до виходу в світ “Атентата…”, написавши “БО ТО КУДИ ?” – чи то рецензію, чи то стилево-часовий порівняльний аналіз Малащукової повістини і Франкової поеми, насамкінець, перевівши з однієї “…(сучої ясності)…” – викривальної, цинічної і аж місцинами саркастичної на іншу – чисто постмодерністську гру з присмаком тої ж історії, але вже тільки не в межах українського дискурсу, а світового;

– Степан Процюк, що свого часу зі щирістю і повагою тиснув у передмові до “Чверті на першу” поету (Малащукові) руку і обмежувався такими вже заїждженими фразами щодо поезій “… хай вони собі самі говорять із конкретним читачем…”5  та вів певну розмову про Андрія в книзі “Лицарі стилосу та кав`ярень”6 , – досить вдало провів у коломийській “Писанці” першу презентацію “Атентата…” та (за його ж словами) “вибив” в Івано-Франківській ОДА та Івано-Франківській міській раді народних депутатів кошти на “народження” названої книги. Справа, повірте, при всьому тоні розмови заслуговує справжнього, належного пошанівку.

Однак, повернемося до самої книги, бо до зовнішніх варіацій можна багато чого додавати, – хоча б відсутність кількості тиражу “Атентата на Герострата”, що призводить до певних помислів, навкололітературних і таких далеких від них, і що,  за словами одного з моїх давніх приятелів, до речі, видавця, вважається грубою видавничою помилкою.

Як було зазначено вище, вона складається з чотирьох творів, які, попри всю їхню, як зовнішньо-формотворчу, так і внутрішньо-змістовну відмінність, об‘єднує дуже багато спільного. Це, насамперед, тема смерті зі всіма її варіаціями, невідворотність долі і мізерність життя маленької людини, абсурдність, сарказм і, що найголовніше, – стиль, притаманний авторові. Саме завдяки цьому досвіду – володінню письмом – проза Андрія Малащука виділяється серед українських прозаїків 90-х рр. ХХ століття, незважаючи на те, що й викликає різні асоціації, образи чи, навіть, алюзії щодо інших творів, притаманних постмодерністському чи екзистенційному  дискурсу. Зокрема, початок твору “Атентат на Герострата”, певним чином, нагадує один із найкращих романів Альберта Моравіа “Нудьга”, де йдеться про нудьгу як таку і її еволюцію, однак  пізніше, відчуваючи себе митцем-постмодерністом, автор з екзистенційними нотками говорить “Навіщо прагнути – і не могти, допитуватись – і не знати, дошукуватись – і не знаходити?”7 .

Уже з перших сторінок стає помітним, що автор виступає в кількох іпостасях – митця, себто як одного з персонажів твору,  автора (на що вказує авторська мова ) та критика на сей твір, тому що поруч подається, так би мовити, рецензія на твір.

Сюжет твору розвивається в двох напрямках – поверхневий, традиційний – себто мандрівки Герострата і пошуки своєї правди та внутрішній – мова йде саме про внутрішній світ переорієнтацію  світоглядних позицій самого Андрія Малащука.  І в більшій мірі внутрішній сюжет переважає над зовнішнім, про що вказує не тільки притаманне постмодерністам письмо (хоча б вибудування на основі символічного фразеологізму “ніж в спину” архетипу власного “Еґо-знищення”) чи хаотичне вихоплення багатьох культових постатей історії чи мистецтва минулого, так і зовнішній (формотворчий) – постійне наголошування на умовності (“Ймовірно, розмова була така”)8   діалогу між головним персонажем-автором та іншими героями твору.

Переповідаючи історію Герострата до вчинення злочину Герострата, вже царя Ефесу, – автор виводить все ж того Герострата – жалюгідного і боязкого, абсолютно нездатного еволюціонувати у своїх міркуваннях та діях. Вчинок, зроблений “просто сумовитим греком” (спалення храму Артеміди), є радше викликом діючому тоді суспільному ладу, аніж намаганням змінити цей світ на краще. Можливо, якби не дошкуляння Архілоха, доля Герострата була б іншою, причому “архі-лохом” в результаті виступає сам Герострат. Він (герой), як і всі “маленькі” люди, турбується про долю своїх предків, подаючи історію в чорному світлі, тим самим виправдовуючись: “Але ж то були і його предки. Інших не мав”9 . Ця невдоволеність своєю історією є лише прихованим фактом незадоволення самим собою, і хоча, на перший погляд, мова йде про Герострата, але, насправді, (підтекстово) на його місці міг би бути той же Гонта чи Довбуш, чи багато інших бунтарів, залежно від нації, бо в історії кожної вони свої.

Описуючи мандрівку Герострата та зустрічі з автором (А. Малащуком), з домініканським монахом Роландом, “який викладав богословіє в Тулузькому університеті” та античним гімнософістом Хереєм, подається не стільки мандрівка і полемічні дискурси, як радше змальовуються певні схеми – форми гри – імпровізації як світу і, в той же момент, абсурдність цієї гри, бо “Світ – гра” і “Світ – абсурд” 10 . У такому разі автора найменше цікавить сам розвиток сюжету, традиційні для романтиків описи почуттів, для натуралістів – природи, для постмодерністів – нашарування різних клясичних станів та варіювання ними. Однак, цікавить найбільше (і в цьому я переконаний на сто відсотків) те, що читач знайде в цьому творі для себе і як керувати читацькою думкою, емоціями під час прочитання. Як ще одне підтвердження цьому може служити невелика літературна деталь-розв‘язка твору, де Андрій Малащук возводить себе в роль самого Герострата: “Міф осипається. Уламки падають під ноги й викрешують іскри. Повітря знову пахне димом”, тим самим доводячи  роман до стану метафізичного, бо “справжній роман – той, який ніколи не може бути написаним”.

Обігруючи поему Івана Франка “Бо то куди?” суто на називному рівні, Андрій Малащук продовжує розглядати життя “людини-гвинтика” у всіх її іпостасях. Без сумніву, що в даному випадку вона є дещо іншою, ніж в “Атентаті”, і причина тут не тільки в багатогранності творчих пошуків письменника, а й в унаочненні майже реальних фактів із життя “світського”, певною мірою і його власного, приміром “исключение из числа студентов 3 курса музпедфакультета за поступки, несовместимые с моральным обликом советского студента (утрата политической бдительности, допущение националистических суждений)”11 . Тож і не дивно, що головним персонажем виступає поет Х, який впродовж цілого твору шукає собі смерті, але не традиційної “простолюдинської”, а мученицької, щоб всі вважали його за героя. Врешті, сам твір насичений рисами тоталітарної комуністичної доби, починаючи від ролі “великого Убивці”, себто “Дитини”, до елементарної записки, яку, начебто, залишив у журнальному столі Гонорій Престолоградський, зазначаючи: “У моїй смерті прошу винуватити моє життя. Гонорій Престолоградський”12 .

Змальовуючи місто Некрофіліополь, автор створює певну поліфонію лексичного звучання. З одного боку – це місто мертвих, з іншого – може походити від слова некрофілія, тобто сексуальні збочення з трупом (тяжка форма дегенеративної психопатії). Про місто мертвих свого часу писав в книзі “Інші дні Анни” Тарас Прохасько, але в даному випадку автор створює утопію такої собі невеликої держави, в якій все добре зовні (бо на те є писані правила) і не зовсім у душі в кожного з персонажів.

Така асоціативність текстотворення характерна і щодо назви твору, яка мало в чому схожа на поему великого Каменяра, адже Встидіона і близько не відшукати, хіба що, деякою мірою, перегукуються сюжетні лінії.

Стилістичним же новаторством Андрія Малащука як творця мистецької “штуки” в даному контексті на основі вищезгаданої прозової збірки прослідковується майже тотальна деконструкція, характерна не тільки образній системі чи суті їх подачі, а й часовим нашаруванням. Якщо автор спочатку веде мову у формі дискурсу “античність-сучасність-Я”(“Атентат на Герострата”), пізніше, змінюючи площини із сюжетного простору на психологічний: “умовно радянська епоха–Я” (“Ботокуди”, “Той, Що ховається”), тим самим налаштовуючи читача (спрямовуючи в певне русло сприймання твору та відношення не тільки до героїв, а й до оцінки мистецького тла, яке змальовано, та створюванні певних асоціацій на цій основі із життя самого читача) на дещо інший тип сприймання, де “Я”, як особистість, завжди є вищою від суспільної маси, – то в оповіданні “Останній ворог”, –  над “Я-особистістю”, “Я-людиною” вивершується внутрішнє Alter Ego, тим самим розвиваючи протистояння між “Я – внутрішнє Я”. І проблема тут не в зовнішніх факторах (тотальному невподобанні чорного (sic!) кота чи тому, що герой залишився на самоті, оскільки його покинула Марта), а, власне, у кардинальному зіткненні внутрішніх світоглядних стереотипів.

Дещо осторонь від цієї психологічної структури стоїть повість-апокриф “Уриїл та три кола печалі”, в якій письменник веде мову від третьої особи, абсолютно не втручається в долі героїв власними роздумами чи авторомовними ремарками, а, натомість, творить новий світ, сюжет, незважаючи на такі вже й вічні шекспірівські теми і певну подібність. Причина тут проста і полягає у вибудовуванні суто постмодерністського тексту на класичному (за певної умовності), але в той же час у своїй суті, якщо говорити про загальне ціле повісті, зберігаючи її класичність (смерть головних персонажів). Причому вказування на апокрифічність у своєму хрестоматійному значенні якраз дозволяє таке варіювання не тільки біблійними, історичними, міфологічними канонами, а й мистецькими. Попри все дещо штучними і неповноцінними, як у відношенні до першої оповіді, так і цілої повісті, виглядають друга і третя. І справа тут не в показі кількох годин життя Крістофера Марло чи невеличкого вривку з дитинства Адольфа Гітлера, а в надмірній похапливості автора, намаганні передати не менш важливі теми на декількох сторінках. Єдине, що їх зв`язує, – це постать архангела Уриїла.

Як би там не було, “справжній роман – той, який ніколи не може бути написаний”13 , а справжня рецензія на твір – це, коли твір починає жити за межами як твору, так і рецензії.

ЛІТЕРАТУРА
1 – Андрусяк І. Повернення в Галапагос: Бібліотека альманаху “Кальміюс”. – Донецьк: Видавнича агенція “OST”, 2001. – С. 5.
2 – Малащук А. Чверть на першу. – Коломия: Видавничо-поліграфічнетовариство “Вік”, 1997. -С.16.
3 – Антологія прози “Тексти”. К.: Смолоскип, 1995. – С. 44-52.
4 – Баран Є. ЛІТЕРАТУРНИЙ ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (міф про Атлантиду) // в книзі “Замах на міражі”: літературний журнал одного автора “Морена” (№2). – Львів, 1997. – С. 17.
5 – Процюк С. Замість прологу: Передмова до збірки поезій Малащука А. “Чверть на першу”. – Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”,  1997.
6 – Процюк С. “Мрійник із ХVІ століття”//  в книзі “Лицарі стилосу і кав`ярень (есеї про дев`ятдесятників)” – К.: Смолоскип, 1996. – С. 22-25.
7 – Малащук А. Атентант на Герострата. –  Івано-Франківськ: Типовіт, 2005. – С. 7.
8 –  Там само. –  С. 10.
9 – Там само. –  С. 16.
10 – Там само. – С. 22.
11  – Виписка із трудової книжки Андрія Малащука.
12  – Малащук А. Атентант на Герострата – Івано-Франківськ: Типовіт, 2005.  – С. 38.
13  – Малащук А. Атентант на Герострата – Івано-Франківськ: Типовіт, 2005.  – С. 24.

Share


Написати коментар